Речиця в системі судноплавства по Дніпру ХІХ — початку ХХ ст.

0
47
Речиця в системі судноплавства по Дніпру ХІХ — початку ХХ ст.

В ЦДІАУК знаходиться великий фонд правління Київської округи шля­хів сполучення (№ 692). Разом з деякими спорідненими фондами (правління товариств пароплавства по Дніпру та його притоках) (№№ 694-695) він охоплює понад 13 тисяч справ 1843-1919 рр. Його матеріали охоплюють всю територію України, включно з Кримом, і Білорусі і стосуються не тільки судноплавства, але й будівництва й ремонту мостів (наприклад у Гомелі че­рез р. Сож, що висвітлюється у цілому ряді справ, як от оп. 11, № 83; 13; оп. 12, № 5, 40, 50), прокладення доріг, навіть бруківок у містах, пуску трам­ваю (у тому ж Гомелі), матеріали стосовно біографій працівників, випадків їх травмування тощо. Серед них можна знайти дані про Речицю та Речицький повіт. Ми звернули увагу тільки на ті з них, що стосуються судноплавства. Відзначимо, що ще у 1795 р., коли Речиця була включена до складу Черні­гівського намісництва з Мінської губернії і указом Катерини ІІ цьому містечку, як і ряду інших (Канів, Корсунь і т. д.) надавався статус повітового міста (Ф. 1537, оп. 2, № 1042). У рапорті губернатора генерал-майора А.С. Милорадовича вказувалося на відкриття “присутвенных мест” і міської думи Речиці і на те, що це місто займає вигідне становище “над самою судоходною рекою Днепром” (Ф. 1508, оп. 2, № 1523). До речі, городничим міста було призначено відставного секунд-майора Біловодського.

Промисловий переворот в Російській імперії завершився у 80-х роках ХІХ ст. В зв’язку з цим у судноплавстві по Дніпру та його притоках починається новий етап. Пароплави приходять на зміну парусним суднам. Традиційно Дніпро поділявся на три частини: Низ (нижче порогів до Чорного моря); серед­ній (Київ-Катеринослав); верхів’я (Київ-Могильов або (по Сожу) Київ-Гомель). Тут визначалися такі напрямки: Рогачево-Могилевська; Києво-Гомельська, Києво-Пінська лінії. Найбільша кількість архівної документації припадає на Низ Дніпра, що було наслідком інтенсивного промислового розвитку, менша — середній, а ще менша — верхів’ям Дніпра, тобто і Речицькому повіту.

Навігація на Києво-Могильовській лінії тривала 6.IV по 1.ХІ. На початку 80-х рр. ХІХ ст. першу з них обслуговував 1 пароплав (“Могильов”), другу — 6, а третю — 9, але їхня кількість швидко зростала. Ще у 1858 р. виникла найбільша судноплавна компанія на Дніпрі — “Пароходное общество по Днепру и его притокам” (перше) і у 1860 році вона володіла 7 судами, а у 1880 р. — вже 17. На Києво-Рогачівській лінії у 1885 р. ходили потужні пароплави “Богдан Хмельницький” і “Михаил”, і менші — “Запорожец”, “Маруся”, “Могилев”, “Козак”, “Всадник”. Відповідно “Михаил” брав найбільше паса­жирів (на 7589 рублів), а “Богдан Хмельницкий” — на 4689 рублів виручки. Товариство диспонувало солідним списком службовців, зокрема у ньому нараховувалося 53 капітана, 41 помічник капітана, 60 машиністів. Серед капітанів дуже багато німецьких прізвищ, можна говорити навіть про динас­тії, як от: Кригер, Потрац, Маркс, Спіунг т.д. (ф. 694, оп. 1, № 21). У 1892 р. виникла ще одна велика компанія — “Пароходное общество по Днепру и его притокам” (друге). Між ними існувала конкуренція і врешті ці два товариства об’єдналися. Природно збільшилася і кількість пароплавів, їхній парк оно­вився. Так, пароплави — “Вера”, “Надежда”, “Орша”, “Резвый”, “Проворный”, “Поспешный”, “Могилев”, “Гайдамак”, “Гомель”. В особливих випадках, наприклад при перевезенні мощів св. Єфросинії Полоцької з Києва до По­лоцька у 1910 р. були задіяні інші пароплави (“Головачев”, “Киев”, “Алек­сандровск”), які зупинялися з мощами у Речиці.

В документах ЦДІАУК знаходимо різноманітну документацію паро­плавних рейсів, детальні підрахунки кількості пасажирів і виручки від про­дажу квитків, які поділялися по категоріях (картонні, вирізні, артільні, службові безплатні, військові), документи щодо кадрів товариств, включно із службовцями та допоміжним персоналом, статистичні звіти, книги при­бутків, численні інструкції і циркуляри щодо правил пасажирського руху, страхування, причому існували правила санітарного нагляду, а під час епі­демії холери передбачалося використовувати спеціально обладнані каюти на пароплавах “Александр ІІ”, “Царица”, “Витязь”. Є навіть паспорти окре­мих суден, наприклад пароплава “Цесаревич” (1888 р.) Велика увага приді­лялася безпеці судноплавства, особливо належній глибині фарватеру. Так, можна відзначити справу щодо проведення розвідки у вересні 1916 р. час­тини р. Дніпро біля Речиці (ф. 692, оп. 68, № 58) (далі № цього фонду ми не вказуємо, лише № опису й справи). Ця робота проводилася найманими робітниками протягом 5 верст від гирла р. Ветрич до центру міста і було виконано поділ магістралі по головному річищу, зйомка головного річища, берегів та заплави, проміряно глибину головного річища, нівелювання магіс­тральних ліній та річкової заплави тощо. Для виконання цих робіт (на які виділялось 259 руб.) було задіяно 73 робітників та 3 техніків. Цікавою є справа 1897 р. про встановлення пристаней у Лоєві (оп. 19, № 21). Власник маєтку у Лоєві дворянин Станіслав Едмундович Лащ надав план узбережжя біля Лоєва з зазначенням двох місць для встановлення пристаней, який був сприйнятий правлінням Київського округу. Слід відзначити, що увага при­ділялася і переправам через Дніпро. Так, у списку поромних пунктів Дніпра вище Києва у 1885 р. визначалися зокрема такі: містечко Любеч, слобода Радуль, містечко Лоїв, містечко Холмеч, місто Речиця. (оп. 1, № 14, арк. 4 зв.).

Значну проблему жителям населених пунктів, що стояли на правому березі Дніпра завдавав розлив річки, що створював підмив берега, зсуви ґрунту та руйнування. Це також створювало загрозу для судноплавства, оскільки утворювалися мілини. Не була винятком також Речиця та Речицький повіт. Так, 13.07. 1909 р. група мешканців вул. Набережної у м. Речиці на чолі з протоієреєм Рибцевичем подали клопотання щодо укріплення берега, оскільки є загроза перетворення частини вулиці в острів (“мы можем оказатися вдруг отрезанными от остальных частей города”), але безрезультатно. У 1912 р. знову група мешканців Речиці (домовласники Євдокія Макаренко, Т. Гривнін та ін.), які проживали на цій же вулиці, звернулися з проханням вжити необхідних заходів до зміцнення берега ріки. В. о. начальника київ­ського відділення інженер Чубинський особисто прибув до Речиці з інспек­цією, неоднозначні результати якої виклав у листі від 9.06.1909 р. За його висновком берег в Речиці “очень мало размывается”, а прохання було підпи­сано тільки групою жителів і навіть не було підтримано міською управою. Що найприкріше, самі ж мешканці беруть з берега глину для будівництва і сприяють оповзням. З 1902 р. підмив сягнув 3 сажнів, але це небагато. Однак у листі Чубинського та інших документах відзначалося, що через ці зсуви жителі змушені переносити будинки далі від Дніпра, що завдає їм збитків. Крім того вказується, що розмив не впливає на судноплавство і немає необ­хідності зміцнювати берег, це можливо лише у 1921 році, як і передбачено проектом покращення річки Дніпра. Тут же, як у подібних випадках, наво­дилися плани й креслення відповідних ділянок Дніпра і прибережної частини Речиці (оп. 1, № 18). Є справа 1906 р. про ремонт верстових стовпів на березі Дніпра від Речиці до Києва і встановлення нових (оп. 19, № 43).

Ще більше страждали деякі прибережні села Речицького повіту, як от села Галки, Жари, Нижні Жари, Жмурівка, Жиличі, Казазіївка та ін. Так, у 1906 р. селяни Жмурівки (7 верст від Речиці) звернулися з клопотанням у міністер­ство проханням вжити заходів проти підмиву берега і утворення мілини. Все той же інженер Чубинський запропонував укріпити берег “фашинными тюфяками”, спорудити греблю. Але через брак коштів нічого цього зроблено не було. Пішли нові звернення селян у 1908 і 1909 рр. Врешті у 1909 р. від­повіли, що буде складено план поліпшення судноплавства від гирла р. Бере­зини до Катеринослава (Дніпропетровська), в якому буде врахована і ділянка біля Жмурівки (оп. 20, № 16). У 1901 р. жителі с. Жиличі направили прохання вжити заходів на підмив урочища Підв’язного, що завдає велику шкоду міс­цевим селянам, змиваючи в річку сіножаті. Серед річки утворилася мілина, через яку можуть пройти лише легкі пароплави, вона не дає можливості пройти навантаженим пароплавам. Але тільки у 1905 р. було подано звіт про стан ріки в цьому районі, а наступного року складено проект виправлення річища, розрахований на три роки. Однак потім міністерство обмежилось спорудженням трьох легких напівзапруд (оп. 19, № 13).

Подібні справи стосуються с. Нижні Жари (Ф. 694, оп. 20, № 4, 26) та маєтку Жари (оп. 20, № 23), жителі яких подавали прохання з 1905 р. Повінь 1908 р. мала особливо тяжкі наслідки, в деяких місцях розмив сягнув до 20 сажнів вглиб берега, вода розмила навіть кладовище. Міністерство запланувало зміцнити берег у 1910 р. і виділило на це 25 тисяч рублів. За кло­потанням князя Оболенського О. В., опікуна власника маєтку Жари Річицького повіту Асташева Н.Н. (пасинка князя) у 1913 р. було заведено справу (оп. 20, № 23). Через цей маєток протягом 25 верст протікала річка Дніпро і в двох місцях сильно розмивала берег, утворюючи мілини посеред річища. Князь прохав розпочати роботи по зміцненню берега з весни 1914 р. При­сланий інженер ствердив достовірність клопотання князя. Згідно з проектом покращення річки Дніпро на ділянці від Лоєва до гирла р. Прип’ять інженер пропонував укріпити правий берег нижче с. Навози береговими спорудами. Але начальник округу Гренюхін наклав свою резолюцію на рапорт: “Прошу более определенное, основанное на динамике судоходного пути заключение”, мотивуючи відмову інтересами судноплавства, а не приватних землевласни­ків. У 1910 р. було продовжено будівництво споруд, які мали виправити течію Дніпра біля Берегової слободи Речицького повіту (оп. 28, № 9).

Особлива увага приділялася Лоєву. До квітня 1888 р. була споруджена дніпрова пристань у ньому і за ці та інші роботи, пов’язані з пристанню, були виділені невеликі суми, що відбилося у касовій книзі (Ф. 694, оп. 1, № 5). У тому ж році було проведено очистка її території від криги і ремонту фа­шинних споруд (оп. 16, № № 3), ці роботи було продовжено у вересні-грудні 1893 р. (оп. 21, № 165). У 1017-1919 рр. будувалися “ледорезы”, щоб зберегти від криги берегу Лоєві (оп. 1, № 6377). У 1895 р. у місті був збудований дере­в’яний барак для приміщення канцелярії начальника Лоївської судноплавної дистанції (оп. 21, № 222). У 1897 р. 16 червня 1895 р. при заміні гнилих паль водомірного посту І розряду виникли якісь заворушення серед лоївських євреїв, котрі постраждали від пожежі в місті 16 червня 1895 р. і звели неза­конні споруди (оп. 33, № 47). У 1902 р. були проведені дослідження дніпров­ського фарватеру від гирла р. Березини до Лоєва (оп. 25, № 67), а у 1906 р. зміцнювали правий берег Дніпра міста (оп. 25. — № 7). У 1908-1909 рр. продовжували виправляти Дніпро біля Лоєва (оп. 26, № 59; оп. 27, 3 342), причому по кожній з цих операцій були надані розгорнуті звіти. У листопаді 1888 р. були виставлені рахунки за утримання пристані і суден, за куплені дрова для опалення Лоєвської пристані, а також платню робітникам за вста­новлення відірваних бурею буйків на Лоєвській пристані, за проїзд касира з Лоєва до Києва для здачі виручки (Ф. 694, оп. 1, № 5).

Хоча є дуже багато справ стосовно підмивів правого берега Дніпра, однак видно, що чиновники мало цікавилися проблемами прибережних сіл та міс­течок, керуючись тільки вигодою судноплавства, і переважно відмовляло скаржникам, мотивуючи це браком коштів.

Серед великої кількості документів правління Київської округи шляхів сполучення важко знайти ті, що стосуються Речиці та Речицького повіту, але сподіваємося, що це повідомлення посприяє краєзнавцям у ході пошуку джерел до історії промислового розвитку краю.

Аўтар: о. Юрій Мицик
Крыніца: Albaruthenica. Студії з історії Білорусі. Том 2. – Київ, 2018. – С. 360-363.