Самуїл Твардовський (1605-1661) належить до числа найвідоміших польських хроністів і поетів XVII ст. Він був високоосвіченою людиною, добре знав латину, італійську та іспанську мови. З 1616 р. він брав участь у війнах Речі Посполитої, у її дипломатичних місіях, насамперед до Туреччини у 16221623 рр. З 1633 р. Твардовський переселився в Україну, був на службі різних магнатів, насамперед Я. Вишневецького. З вибухом Національно-визвольної війни українського народу проти колоніального гніту Речі Посполитої 16481658 рр. Твардовський тікає з родиною до Великопольщі, служить князю Сенюті, зближується з офіційним історіографом короля Яна-Казимира — Йоахиму Пасторію. Його перу належить чимало творів, переважно поетичних, але чільне місце у його доробку належить римованій хроніці “Громадянська війна” (“Wojna Domowa”), яка у максимально повному вигляді була видана у Каліші (Kalisz) у 1683 р. У цьому творі Твардовський описав події Національно-визвольної війни українського народу проти колоніального панування Речі Посполитої 1648-1658 рр., а також події подальшого періоду (до 1660 р.), які відбувались переважно на території Великої Польщі (польсько-шведська війна). Якщо поезії Твардовського досить непогано досліджені літературознавцями, то в якості історичного джерела вони рідко використовувалися (1) і складають значну рідкість. Так примірники “Громадянської війни” у виданні 1683 р. зберігаються тільки у відділах стародруків Національної бібліотеки (НБ) України ім. Вернадського у Києві, а також у бібліотеці Львівського університету (2).
Якщо говорити про Національно-визвольну війну українського народу, то Твардовський головну увагу природно звертав на події в самій Україні (Волинь, Поділля, Галичина та ін.). Там був головний театр воєнних дій. До того ж Твардовський як уродженець Великопольщі, цікавився насамперед тим, що стосується Корони Польської. Разом з тим у його “Громадянській війні” згадується час від часу і про події, що відбувалися на території Великого князівства Литовського (ВКЛ), тобто власне литовських і білоруських землях. Слід відзначити, що найзначніші сюжети (їх всього три і вони вміщені у ч. І, книзі 3 на сторінках 99-103) з історії ВКЛ цього часу стосуються саме Речицького краю.
Перший сюжет — це стислий опис вибуху Національно-визвольної війні і охоплення нею частини Білорусі. Твардовський пише, що “оводи” (так вороже він називає українських повстанців), увійшли “в Білу Русь (Віаід Ri^) і Полісся” і після цього в тих краях теж починається повстання, були взяті й пограбовані “і Гомель, і Стародуб, а обложений Бихов ледве оборонився”, сплюндрований Брест-Литовський, взяті Кобрин і Вісніч. На придушення цих повстань вирушили війська ВКЛ під командуванням литовського хорунжого Паца, литовського писаря Воловича, Горського (“з оршанами”) і полком Сапіги. В ході боїв загинув брестський підкоморій Тишкевич. Але перша хвиля повстань була збита. Спочатку Сосновському вдалося оборонити Слуцьк, литовський обозний Коморовський і Мирський вибили тритисячний гарнізон повстанців з Пінська, причому там загинув і один з повстанських вождів — Гладкий. Далі Твардовський стисло розповідає про похід проти повстанців військ ВКЛ під командуванням польного гетьмана литовського, князя Януша Радзивила, згадує про взяття ними Бобруйська та Мозиря (зима 1648/ 1649 рр.).
Другий і третій білоруський сюжети “Громадянської війни” є найважливішими та найповнішими. Другий стосується битви під Загалєм, яка відбулася 17 червня 1649 р. у безпосередній близькості від Речиці (нині це село Речицького р-ну, що лежить на березі р. Віці на шляху до Мозиря). Твардовський називає вождя повстанців “якийсь Голота”, оцінює його сили у 10 тисяч (насправді ж воно нараховувало максимум 3 тисячі повстанців), причому вказує, що воно прибуло з-за Сули. Взагалі, Твардовський у подальшому викладі явно плутає Сулу з Сожем, але у даному випадку ймовірно він є точним. У такому разі важливим є свідчення про те, що повстанці Голоти складалися з вихідців із Засулля, отже з території нинішньої Полтавщини (тоді там локалізувалися Полтавський, Миргородський, Хорольський та деякі інші полки). Оригінальною є згадка Твардовського про поразку, що її завдав Голота Воловичу над р. Прип’ять, хитрістю пробравшися до його війська. Все ж тут видно якась плутанина і Прип’ять тут згадана помилково. Саме хитрістю повстанці Голоти хотіли взяти Загаль, де сидів гарнізон Воловича, на світанку 17 червня. Але ця хитрість не вдалася. На підмогу гарнізону прибув загін його заступника, полковника Валеріяна Фаленцького, що й вирішило результат битви. Твардовський згадує про прихід Фаленцького, згадує також про незнаний з інших джерел підхід йому на допомогу хоругви Вінцентія Гонсевського. Подальша розповідь повторює у стислому вигляді звичайну схему наративних джерел, які розповідають про дану битву: відступ повстанців Голоти в болота, загибель там самого вождя. Щоправда і тут є важливе доповнення: Твардовський згадує, що після Загальської битви розгорнув наступ на правий бік Дніпра полковник повстанців Стефан Подобайло, але війська ВКЛ швидко взяли “язика”, що дозволило їм зупинити повстанців. Тоді Подобайло засів по обидва сторони рік Дніпра й Сожу (тут Твардовський неточно називає Сож Сулою), отже виходить, що він опанував м. Лоїв. Далі йде цілком оригінальне повідомлення про подальші події під цим містом. Радзивилом був даний наказ Гонсевському “турбувати ворога”. Той зумів організувати переправу в човнах піхоту, успішно висадити десант на лівому боці Дніпра і далеко відігнати повстанців від берега. Однак в цей час прийшла звістка про наступ нових сил повстанців, якими командував полковник Кричевський. Його сили Твардовський теж перебільшує, називає цифру в 40 тис., хоча у цьому повстанському війську, що “приступало… під Речицю”, було максимум 30 тис. вояків.
Тут Твардовський переходить до третього білоруського сюжету своєї розповіді — опис битви під Лоєвом 31.07.1649 р.. Цікаво, що Твардовський єдиний з хроністів називає цю битву не Лоївською, а Речицькою (заголовок на полях так і звучить: “Walna z nim pod Rzeczyc^ potrzeba litewska”), очевидно маючи на увазі, що битва ця по великому рахунку велася за Речицю. Він зазначає, що Кричевський хотів завдати удару непомітно, але Радзивил своєчасно про це довідався від “язика”, розділив свої війська на три частини, щоб своєчасно виявити подальші наміри Кричевського: одна на чолі з Павловичем, друга на чолі з Коморовським (їх він вислав у роз’їзд), а сам лишився з основними силами укріпляти табір і готуватись до битви у полі. Коли ця битва розпочалася атакою повстанців, то Твардовський вказує на стримання її силами Гонсевського та Невяровського. При цьому він розцвічує опис битви в модному тоді дусі, вживаючи античні образи тощо, порівнює повстанців з циклопами, які підняли руку “на небесних богів”. Польський поет-хроніст говорить про відступ повстанців до лісу, але водночас вказує, що вони завдали тяжкого удару по легкій литовській піхоті, яку врятував тільки несподіваний прихід кінного загону Коморовського. Твардовський дає цікаве пояснення успіху Коморовського: стривожені повстанці не зрозуміли, що Коморовський повернувся випадково, що у нього було відносно невелике військо (менше 1000 кінних) а подумали, що це була умисна й сильна засідка, тому серед повстанців виникла паніка, вони кинулись тікати в “луги, ліси, острови”, стали будувати табір (“засіклися (тобто збудували засіку — укріплення — І. Т.)…поваленими деревами, відкрили стрілянину. били наших”. Внаслідок цього був навіть поранений і сам Гонсевський (цього нема в інших джерелах), було поранено і його коня, його війська зазнали втрат (“szwankowal szkodliwie”, “z niemal;} naszych szkod^”). Тоді сам Радзивил наказав кінноті відступати з огляду на значні втрати, але кинув у бій піхоту на чолі з Нольдом і той досягнув переваги у бою в лісі.
Далі Твардовський розповідає про спробу Подобайла прийти із своїм полком на виручку Кричевському. Почувши про підхід повстанців останнього, Подобайло став переправлятися. Судячи з контексту даної звістки можна припустити, що він це став робити ще перед початком битви, його люди (Твардовський оцінює їхні сили у 3 тис.) навіть встигли тут окопатися. Хроніст підкреслює, що у разі з’єднання сил обох повстанських вождів, це завдало б Радзивилу чимало труднощів. Враховуючи це, Радзивил кинув проти повстанського десанту війська Ганскофа, давши йому на підмогу Пшипковського та Касперським з кількома добірними ротами. І сам Радзивил, залишивши на своєму місці Мирського, поспішив на допомогу, що й відіграло вирішальну роль: козаків скинули в Дніпро, розстрілювали їх у воді “як качок чи гусей”, внаслідок чого небагато врятувало своє життя, а Радзивил захопив прапори й барабани військ Подобайла. В цей час за Твардовським надійшла вість про підхід козацького табору з артилерією, на який Кричевський покладав свою останню надію. Радзивил кинув проти цього табору Мирського і Коморовського, а в авангарді рушив Тизенгаузен, якому на допомогу поспішив Нольд (згадка “Громадянської війни” підтверджується документами). Табір був розірваний дуже швидко, спроба Кричевського прийти йому на допомогу (Твардовський наголошує на тому, що сам вождь повстанців очолив цю атаку) була невдалою. Кричевський, побачивши розірваний табір, взяття радзивилівцями 4-х гармат, порубану “чернь” при цих гарматах, мусив знову відступати до лісу. Там він наказав будувати “остроги” “з трупів, з коней, нарощувати вал з тіл забитих” і відчайдушно боронився з нього, причому повстанці дуже влучно стріляли (“niepochybnie strzelajac”). На штурм табору було наказано йти Оттенгаузу з піхотою Радзивила, згадується і про полковника німецьких найманців Криштофа Гувальда, але ніч перервала бій. Вранці табір був уже майже порожній, там було взято Кричевського і прапори повстанців, яких Радзивил хотів передати на сеймі королеві, але Кричевський помер. Розповідаючи про закінчення Лоївської битви, Твардовський наводить важливу оригінальну звістку про те, що “з боку Прип’яті повертається Францкевич, (сповіщаючи), що ворог наступає значно більшими силами” і Радзивил дуже серйозно поставився до цього, готуючись до оборони, але в цей момент прийшла звістка про укладення Зборівського миру. Після цього повстанці пішли за Дніпро, залишивши взяті раніше міста й замки.
Поза вищезгаданими трьома сюжетами, які стосуються подій у Речицькому краї у 1648-1649 рр., не знаходимо на сторінках “Громадянської війни” нічого суттєвого. Виняток складає хіба що лаконічна звістка про поразку повстанців від військ ВКЛ у липні 1651 р. і загибель там чернігівського полковника Мартина Небаби, взяття литовцями прапорів повстанців. Цікаво, що в літературі дана битва називається Ріпкінською, бо вона начебто відбувалася в околицях цього українського містечка на Чернігівщині. Твардовський же вважає, що ця битва сталася під Лоєвом. Це зайвий раз стверджує, що зіткнення відбулося на березі Дніпра під Лоєвом при спробі повстанців не допустити форсування ріки військами ВКЛ, лише потім битва продовжилася далі від берегів Дніпра, куди прибув з підмогою сам Небаба. Хроніст додає, що Хмельницький, довідавшись про поразку тут української армії, кинув проти Радзивила та Гонсевського підмогу на чолі з полковниками Антоном (Ждановичем) та Филоном Гаркушею.
Таким чином, незважаючи на невеликий обсяг повідомлень про події в Речицькому краї у 1648-1651 рр., на відверту ворожість Твардовського до українських та білоруських повстанців, ці дані мають досить значну цінність. В цілому вони збігаються з розповіддю інших джерел і поза сумнівом базуються на інформації, що походила з хроніки “Війна скифо-козацька” Ф. Пасторія, а та у свою чергу на листи, писані одразу після Лоївської битви Янушем Радзивилом і розіслані ним королеві, представникам уряду Речі Посполитої, шляхті всіх повітів ВКЛ. Можливо якісь дані потрапили до Твардовського від командирів частин німецьких найманців. Однак тут є ряд оригінальних звісток або деталей, котрі дозволяють уточнити хід найбільших битв повстанців в ході Національно-визвольної війни, котрі сталися на території Білорусі (Загальська та Лоївська). У свою чергу з “Громадянською війною” був знайомий сучасник Твардовського — Самуїл Грондський та деякі інші хроністи. З огляду на значення цієї пам’ятки, варто видати відповідні її фрагменти в перекладі українською та білоруською, що полегшити використання їх у якості історичного джерела дослідниками і краєзнавцями.
Примітки:
- По суті в якості історичного джерела для реконструкції битви під Лоєвом їх певною мірою використав тільки В. Липинський. Див.: Липинський В. Станіслав Михайло Кричевський // Твори. — Філадельфія, 1980. — Т 2. — С. 397.
- Національна бібліотека України Ін.-197; Ін.-198. Примірник іншої його книги “Przeważna legacya jasnie oswięconego książęcia Krzysztopha Zbaraskiego, koniuszego koronnego krzemienieckiego, soleckiego, wislickiego, rubieszowskiego, etc. do soltana, cesarza tureckiego, Mustafi w roku 1621…” (3-є видання: Wilno, 1706; 249 стор.) зберігається там же під шифром: Ін.-485.
(Дана стаття була надрукована: Тарасенко І. Ю. Польський хроніст С. Твардовський про події в Речицькому краї // Пятыя міжнародныя Доўнараўскія чытанні. — Гомель, 2005. — С. 214-220).
Аўтар: І.Ю. Тарасенко
Крыніца: Юрій Мицик. Albaruthenica. Студії з історії Білорусі. . – Київ, 2009. – 364 с. (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Національний університет “Києво-Могилянська Академія”; Український центр досліджень з історії Білорусі). С. 345-349.
