Мартин Небаба і військові дії на території Білорусі у 1648-1651 рр.

0
401
Мартин Небаба і військові дії на території Білорусі у 1648-1651 рр.

Один з героїв Української революції середини XVH ст. Мартин Небаба з’явився на історичній арені 1648 р., як-то кажуть, нізвідки — його довоєнна біографія являє собою майже суцільну білу пляму. Сучасник, польський історик Я. Рудавський, з погордою назвав М. Небабу «людиною без роду, без ймення», очевидно, натякаючи у такий спосіб на його посполите походження (якщо, звичайно, це не банальна риторична фігура) [1, s. 57]. Невідомий польський автор кінця 60-х — початку 70-х рр. XVII ст., працю якого видав К. Вуйцицький, стверджував, буцімто Небаба був «родом з Коростишева», що на Житомирщині [2, s. 101]. Щоправда, він навів інше ім’я — Антон, і це згодом породило плутанину і численні непорозуміння. Відтак, ще й досі на сторінках історичних досліджень «співіснують» два Небаби — Мартин і Антон. Ми поділяємо думку В. Липинського, який вважав, що анонімний хроніст (чи видавець?) схибив і помилково назвав Мартина Небабу Антоном. Принагідно зауважимо, що в «Актовій книзі Житомирського гродського уряду 1609 р.» згадуються піддані панів Проскур Юско і Мишко Небабичі з містечка Корнина, розташованого неподалік від Коростишева [3, с. 130].

Як відомо, початковий етап Української революції вкрай схематично й фрагментарно відображений в історичних документах, відтак достеменно відстежити перебіг подій, діяльність окремих підрозділів козацького війська та їх керманичів досить важко, а часом просто неможливо [4, с. 327]. Тим не менше, поодинокі й часом суперечливі згадки про М. Небабу (здебільшого у наративних джерелах) дають підстави гадати, що він належав до числа тих ватажків, яких Б. Хмельницький влітку 1648 р. «розослал… на всі сторони: на Білую Русь, на Сіверщизну, на Поліссє, на руську Подоллю, на Волинь з козаками, до которих на венцей хлопства в’язалося» [5, с. 121]. Загін М. Небаби разом з іншими підрозділами, очевидно, діяв під загальною орудою П. Гловацького, а потім М. Гладкого на терені Полісся від Стародуба на сході до Пінська на заході. Тамтешня українська і білоруська людність також повстала проти шляхетського панування й допомогла козакам оволодіти Гомелем, Лоєвом, Брагином, Мозирем та іншими містами і містечками.

У вересні 1648 р. ситуація на півночі України серйозно ускладнилася — виступило в похід литовське військо, що мало на меті приборкати повстання у Білорусі й витіснити звідти козацькі загони. З «легкої руки» М. Костомарова, який сприйняв на віру і довільно скомпонував непевні відомості, що містили джерела польсько-литовського походження, в історичній літературі набула поширення версія про загибель М. Небаби під час оборони бунтівного Пінська на початку жовтня [6, с. 239-240]. Гіпотетично він міг знову опинитися у цьому регіоні, щоб з іншими козацькими ватажками зупинити або хоча б затримати переможний наступ литовської армії. Однак невідомий автор докладної реляції про «пінську катастрофу» (за деякими даними тут загинуло близько 14 тис. чоловік) взагалі не наводить імен козацьких керманичів [7, с. 31-38], а добре поінформований А. Коялович згадує лишень одного з них — М. Гладкого [8, р. 21-25]. Наприкінці жовтня загони, що вели боротьбу на українсько-білорусько-литовському порубіжжі, приєдналися до війська Б. Хмельницького, який з-під Львова прямував до Замостя.

Після укладання перемир’я гетьман прибув до Києва і приступив до реалізації свого державотворчого проекту. На звільнених теренах запроваджувався новий адміністративно-територіальний устрій. Одним з перших на Лівобережжі було створено Борзенський (Борзнянський) полк, який очолив М. Небаба. Водночас привертає увагу той факт, що в документах першої половини 1649 р. його називають не тільки борзенським, але і батуринським, і почепським полковником. Правдоподібно, на відміну від Борзенського, Батуринський і Почепський полки являли собою не військово-адміністративні, а суто військові (до того ж, можливо, тимчасові) формування, що перебували під орудою М. Небаби.

Між тим, литовський гетьман Я. Радзивілл продовжував каральні акції на півдні Білорусі, маневруючи у небезпечній близькості від умовного українського кордону. З огляду на це, у березні вздовж лівого берега Дніпра до гирла Сожу було підтягнуто значні сили на чолі з М. Небабою та А. Горкушею. Наприкінці квітня «з 2500 козаків і з великим числом досвідченої піхоти» М. Небаба зайняв Гомель. Обійшлося навіть без збройної сутички — як засвідчив сучасник, козаків до Гомеля запросили тамтешні міщани, відмовившись постачати продовольство литовському війську [9, с. 383, 391; 10, с. 211-212]. Однак невдовзі гомельську залогу довелося евакуювати, бо в травні-червні Я. Радзивілл помітно активізував свої дії у Білорусі. Козаки І. Голоти і П. Гловацького зазнали відчутних поразок під Загаллям і Річицею [11, с. 179]. Можливо, на цьому ж фронті перебував і М. Небаба — в усякому разі «Історія русів» містить розповідь про те, як його загін потопив «множество обозов с запасами» під час форсування Прип’яті литовською армією [12, с. 89].

У цей відповідальний момент Б. Хмельницький зробив несподівану рокировку: наприкінці червня М. Небабу було відкликано на Правобережну Україну, під Збараж, а його місце заступив київський полковник М. Кричевський, який ціною значних втрат і власного життя наприкінці липня 1649 р. зупинив подальше просування Я. Радзивілла вглиб України.

Після укладення Зборівського миру гетьманська адміністрація заходилася довкола складання 40-тисячного козацького реєстру. Водночас відбулися зміни в адміністративно-територіальному устрої та нові кадрові призначення. Вочевидь, саме у цей час М. Небаба очолив Чернігівський полк. Власне, відтоді і розпочинається «історичний», себто засвідчений автентичними джерелами, період у його біографії.

Чернігівський полк був розташований на північно-східному кордоні Української козацької держави і безпосередньо межував з Великим князівством Литовським та Московським царством. Відтак, тамтешньому полковникові доводилось бути не тільки вояком і адміністратором, але й дипломатом. Факти свідчать, зокрема, що М. Небаба підтримував контакти з Я. Радзивіллом та іншими литовськими можновладцями і, очевидно, мав задля цього належні повноваження від гетьмана. Загалом на литовському напрямі зовнішньої політики тривала складна і суперечлива гра. Уникнути безнадійної війни на два фронти і нейтралізувати військову потугу Литви можна було двома шляхами: гарантувати їй спокій або — навпаки — змусити зосередитись на власних проблемах, спровокувавши масштабні заворушення на соціальному грунті. Остаточного вибору Б. Хмельницький так і не зробив і в залежності від військово-політичної кон’юнктури волів (чи мусив) комбінувати обидва варіанти розвитку подій — дипломатичний і мілітарний [13, с. 72-76]. Заручником цієї політики, зрештою, виявився саме М. Небаба.

Головне завдання чернігівського полковника полягало у захисті північного кордону козацької держави, звідки їй повсякчас загрожувала армія Великого князівства Литовського. Згідно із стратегічним задумом Б. Хмельницького, Чернігівський полк у взаємодії з Київським та Ніжинським мав прийняти на себе ймовірний удар Я. Радзивілла, зупинити його на дніпровському рубежі й убезпечити в такий спосіб козацьке військо на Правобережжі від прориву на фланзі й удару з тилу.

На початку 1651 р. під проводом М. Небаби було зосереджено майже 20-тисячне військо, що базувалося в укріпленому таборі поблизу Ріпок. Передові частини пильнували переправи на Дніпрі та Сожі, а наказний полковник С. Окша, «висланий от его милости пана полковника Мартина Небаби», отаборився у Стародубі. Нервова, напружена атмосфера на кордоні час від часу призводила до збройних сутичок. Так, у травні 1651 р. козацька сотня була розбита під Яриловичами, а литовський загін зазнав поразки поблизу Сожу [14, с. 25]. На початку червня козаки М. Небаби оточили Гомель. Сам полковник згодом у листі до Я. Радзивілла провину за порушення спокою у регіоні перекладав на гомельську залогу, яка, мовляв, спровокувала інцидент. Проте, як слушно зауважив М. Грушевський, «розміри виправи на Гомель виходять далеко за рамці такої пограничної карної експедиції». Очевидно, йшлося про інше — зірвати похід литовської армії в Україну, а в разі успіху здійснити рейд у напрямі на Бихів.

Втім змусити тамтешній гарнізон на чолі з досвідченим найманцем капітаном Монтгомері до капітуляції не поталанило, і невдовзі М. Небаба відкликав своїх вояків з-під Гомеля, а 13 червня виправив до литовського гетьмана посольство на чолі з С. Пободайлом. «Старший сотник полку Чернігівського», як його пойменовано у тогочасному документі, повіз листи від Б. Хмельницького і М. Небаби із закликом до припинення військових дій. Напевне, вони розраховували шляхом переговорів відтягнути наступ литовської потуги або хоча б з’ясувати плани її командування. Але Я. Радзивілл вже ухвалив принципове рішення про початок кампанії й використав козацьких послів у своїх інтересах: їх було затримано на два тижні та ще й дезінформовано: на очах С. Пободайла литовське військо начебто вирушило на Смоленщину… [15, с. 260, 262-263, 269].

Насправді ж 20 червня Я. Радзивілл остаточно погодив план операції на терені Чернігово-Сіверщини з королем Яном Казимиром. Г. Мирський мав знешкодити козацьку залогу в гирлі Сожу й забезпечити переправу головним силам через Дніпро під Лоєвом. Сам Я. Радзивілл виправив з Річиці артилерію та піхоту човнами униз по Дніпру, а кіннота рушила суходолом. Вранці 26 червня 3-тисячний загін Г. Мирського зненацька напав на залогу, що складалася з 300 козаків. Лише кільком з них пощастило врятуватися у нерівному бою, і вони повідомили М. Небабу, що на лівий берег Дніпра «прийшли ляхи, але їх небагато» [16, s. 317­318]. Ця інформація мимоволі ввела чернігівського полковника в оману щодо чисельності та дійсних планів супротивника. Без належної рекогносцировки М. Небаба, за словами Самовидця, «порвавшись несправне, скочил противко тому войску справному» [17, с. 61]. Відтак, у сучасників і нащадків могло дійсно скластися враження про легковажність і самовпевненість полковника, який насправді став жертвою прикрих обставин. Перебіг останньої битви М. Небаби досить детально відтворений в історичних джерелах та науковій літературі [18, с. 36-52; 19, с. 3-12]. Правдоподібно, Я. Радзивілл відрізав частину козацького війська на чолі із старшиною, і М. Небабі довелося битися в оточенні. У бою полягли 3-4 тисяч козаків, частина потрапила у полон і після допиту була страчена. Геройською смертю загинув на полі бою і сам М. Небаба. Його звитязі віддали належне навіть вороги — Я. Радзивілл «велів поховати Небабу і висипати велику могилу». Нещодавно поталанило виявити його посмертний портрет, виконаний вочевидь придворним художником Я. Радзивіллла А. Вестерфельдом [20].

Втім, незважаючи на загибель своїх керманичів, близько 10 тисяч козаків вчасно відступили до табору під Ріпками, а потім до Чернігова. Поразка і загибель М. Небаби гучно й болісно відлунились в Україні. Литовське військо таки вийшло в тил армії Б. Хмельницького, який програв битву під Берестечком. Під реальною загрозою опинилися усі здобутки повсталого українського народу. Тим часом Я. Радзивілл рушив до Чернігова, де порядкував соратник і наступник М. Небаби — С. Пободайло. Штурмувати добре укріплене місто Я. Радзивілл не наважився і, «юже там нічого не вскуравши, назад повернул на Любеч», звідки після перепочинку попрямував на Київ [17, с. 61]. Війна тривала…

Джерела та література:

  1. Rudawski J.W. Historia Polska od smierci Wladyslawa IV. — Т. 1. — Ptsb.; Mohylew, 1855.
  2. Pamietniki do panowania Zygmunta III, Wladyslawa IV i Jana Kazimierza / Z rekopismu wydal K.W. Wojcicki. — T. I-II. — Warszawa, 1846.
  3. Актова книга Житомирського гродського уряду 1609 р. // Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVH ст. — Київ, 1981.
  4. Липинський В. Станіслав Михайло Кричевський: Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького // Ли- пинський В. Твори. — Філадельфія, 1980. — Т. 2.
  5. Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець: Джерелознавче до­слідження. — Київ, 1971.
  6. Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. — М., 1994.
  7. О бунте города Пинска и об усмирении оного в 1648 г. // Чтения в Обществе истории и древностей российских. — № 5. — Отд. ІІІ. — М., 1847.
  8. Kojalowicz A. De rebus anno 1648 et 1649 contra Zaporovios cosacos gestis. — Vil^e, 1681.
  9. Памятники, изданные Временной Комиссией для разбора древних актов. — Отд. ІІІ. — Київ, 1848. — Т. 1.
  10. Документы об Освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. — Київ, 1965.
  11. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницкий: Соціально-політичний портрет. — Київ, 1993.
  12. История Руссов. — М., 1846.
  13. Коваленко О.Б. Богдан Хмельницький та Януш Радзивілл // Богдан Хмельни­цький та його доба. — Київ, 1996.
  14. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы. — М., 1953. — Т. ІІІ.
  15. Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. по копиям их конца XVIII века // Труды ХТТТ Археологического съезда в Екатеринославе. — М., 1908. — Т. ІІ.
  16. Grabowski A. Starozytnosci Historyczne Polskie. T. I. — Krakow, 1840.
  17. Літопис Самовидця. — Київ, 1971.
  18. Гурбик А.О. Вторгнення військ Великого князівства Литовського в Україну та оборона Києва (1651 р.) // Український історичний журнал. — 2006. — № 6.
  19. Кондратьєв І.В. Битва «під Ріпками» 1651 р. // Сіверянський літопис. — 2014. — № 5.
  20. Мицик Ю., Березенко Б. Унікальний портрет полковника Мартина Небаби // Сіверянський літопис. — 2013. — № 4-6.

Аўтар: О.Б. Коваленко
Крыніца: Днепровский паром. 2017 г. Международных историко-краеведческих чтений «Днепровский паром» (8-9 августа 2017 г., г. Лоев). С. 91-96.