Історико-культурна спадщина українсько-білоруського пограниччя: чинники формування реальних та уявних кордонів

0
453
Історико-культурна спадщина українсько-білоруського пограниччя

В умовах сучасної кризової ситуації в Україні значно загострилися наявні конфлікти між різними соціальними групами, знизився рівень довіри й толерантності в суспільстві. З огляду на це вкрай важливо знайти шляхи до взаєморозуміння між культурами та стимулювати пошук адекватних стратегій співжиття. Для цього необхідно сформулювати нове бачення пограниччя не як реальної, а як уявної межі, яка виникає тоді, коли стереотипні уявлення домінують над досвідом реальної комунікації.

Пограниччя — це лімінальний простір по обидва боки кордону. Це місце, де існують особливі крос-кордонні спільноти, де мешкають люди, чиє життя й засоби проживання залежать від уміння переходити фізичні кордони між державами та соціокультурні кордони між різними етнічними, релігійними й мовними групами. У випадку з «уявним» та «фантомним» пограниччям ми говоримо про зони, які були прикордонними, однак змінили свій статус під впливом політичних подій. Утім, зміна фізичних кордонів не завжди збігалася зі зміною культури відповідних територій, їхньої етнічної, конфесійної, соціальної структури.

Одним із прикладів мирного співіснування в умовах прикордоння культурних кодів двох етносів є білорусько-українське пограниччя. На його теренах здавна побутує культура, яка руйнує хибні уявлення про те, що в межах пограниччя обов’язково повинні виникати міжкультурні конфлікти чи різкі розмежування.

Спробуємо розглянути це явище в контексті антропології катастрофи. Зацікавленість сучасних науковців антропологією катастрофи є зрозумілою, адже в сучасній гуманітаристиці відсутній інтегративний погляд на неї як на наукову проблему. В українських наукових студіях поняття «антропологія катастрофи» пройшло еволюцію від елементарного його ототожнення з антропогенним впливом на оточуюче середовище до символічного конструкта, що наявний лише у свідомості людини. Однак, на сьогодні компонентна структура антропології катастрофи й досі недостатньо деталізована, не відпрацьовані та не обґрунтовані критерії оцінки цих компонентів.

Моніторинг Інтернет-контенту показав, що термінологічне поняття «антропологія катастрофи» на позначення наукового напряму в українському інформаційному полі фактично відсутнє. Вочевидь, це пов’язано з тим, що впродовж тривалого часу етнологічна наука займалася розв’язанням низки завдань щодо окресленої проблематики, які, на жаль, сприймалися як щось окремішнє від неї.

Єдина тематика, яка найчастіше асоціювалася з катастрофічним дискурсом, — це аварія на Чорнобильській атомній електростанції та її наслідки для етнокультурної спадщини Полісся — як українського, так і білоруського. Якщо ж дослідники здійснювали фіксацію свідчень про Голодомор 1932-1933 рр. чи про Другу світову війну, то вони аж ніяк не сприймали тематику своїх опитувань як «антропологію катастрофи».

Проаналізувавши різні тлумачення поняття «антропологія катастрофи», вважаємо можливим визначити його як науковий напрямок, що займається вивченням людини в умовах тяжкого потрясіння, спричиненого раптовим лихом з трагічними наслідками, яке призвело до різкого перелому як в особистому, так і в суспільному житті.

Яскравим прикладом такого перелому може слугувати переселення в повоєнні роки жителів с. Вереміївка Чорнобаївського району Черкаської області України з «низу» (частина села до затоплення) на «гору» (частина села після затоплення), унаслідок побудови на Дніпрі Кременчуцької ГЕС. Так, зі слів мешканки цього села Переузнік Марії Євдокимівни 1938 р. н., особливо травматичним для людей був процес перенесення могил предків на цвинтар новоутвореного села: «У нас на низу же були грібки. Тоді ж переносити на гору, то збивали ящики <…>. То родичі самі. Государство дало дозвіл. Ну як же, оце батьки були, викопували, а там закопували. А ті, шо не закопували, то називалися «гробокопателі», вивозили відтіля. Оце на низу вони там викопували, і тоді у нас тут на горі таку викопали траншею, і оце то «гробокопателі» називалися. А так як, то обща могила. Хто, ми, викопав собі, а то — обща могила. Я бачила. Оце цього діда Євдокима, шо я оце розказувала, він недавно закопаний був, вдоким. То лежав у таким чорнім костюмі, то він багатий був такий. І труну вони одкрили, вони ж так витягають його. І тоді видкриваєцця кришка. А там кладбище, може отак трошки, так вони як пустили його. То там баба зробила доломину, то кажуть «доломина» [домовина. — С. М.]. І його поклали, і привезли його сюди на кладбіще, заховали. Це істино бачила. А других отак одкриють, то як оце отак, тіки вітер, воно моментально десь діваєцця, то воздух, і не стає» [1, арк. 20-21].

Наймасштабніша техногенна катастрофа XX ст. на Чорнобильській АЕС (1986) теж призвела до тяжких травм і втрат як у соціально-побутовій сфері, так і у сфері духовності й культури жителів Полісся по обидва боки адміністративного кордону України.

Якщо вереїмчани мали час і можливості збудувати нові хати, перевезти своє майно, перепоховати небіжчиків до затоплення села, то жителі Чорнобильської зони були цього позбавлені.

Переселені із зони відчуження поліщуки були змушені через радіоактивне забруднення покинути все своє майно, у тому числі й померлих членів роду на попередньому місці поховання, без будь-якої надії на повернення: «Попрощалась з усімЯблунькі… На кладбище заєхала, з батьками…». Сьогодні переселенці мають змогу вшановувати пам’ять своїх предків, відвідуючи могили на кладовищах уражених радіацією сіл, однак 32 роки тому катастрофізм їхнього становища важко було переоцінити.

09 травня 2016 року близько двадцяти тисяч колишніх жителів Чорнобильської зони перетнуло команднопропускний пункт, який знаходиться в с. Дитятки Іванківського району Київської області. Традиційно щороку в цей день, який традиційно є поминальним (день вшанування померлих, який здавна супроводжувався відвідуванням цвинтаря та поминальним обідом на честь небіжчиків), вони долають чималі черги, аби отримати можливість відвідати могили своїх рідних та пом’янути їхні душі. Через трагедію, яка змусила місцевих жителів залишити свої домівки, сьогодні зустріч на кладовищі є не лише показником дотримання чорнобилянами традиції, але й нагодою побачити один одного, згадати минуле, дізнатися про долю колишніх сусідів тощо.

Аналіз польових матеріалів, зібраних співробітниками Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф (м. Київ), який упродовж багатьох років займається збереженням культурних надбань постраждалих районів Полісся, у тому числі й Східного, дає можливість констатувати, що масовий відтік носіїв культури із забруднених територій, внаслідок їх депортації в інші куточки України, створив загрозу непоправної втрати основних етнічних коренів регіону — антропологічного, мовного, культурно-духовного (вірування, обрядовість, фольклор, ремесла тощо) — через трансформацію та подальшу повну асиміляцію в місцях переселення.

Подібних висновків щодо історико-культурної спадщини постраждалих територій доходять і жителі Білорусі, яка опинилася в не менш складних умовах після аварії на ЧАЕС. По суті, Чорнобильська катастрофа перетворила адміністративний кордон між українцями та білорусами на уявний, адже обидва етноси, що здавна характеризуються автентичним поліським корінням, пройшли, за матеріалами польових розвідок по обидва боки кордону, однаково складні етапи адаптації до нових умов життя як на культурному, так і на соціально-побутовому рівні. Спільний досвід Чорнобильської катастрофи показав, що українці та білоруси мають лише державний кордон, який їх розділяє. Натомість міжкультурна межа є здебільшого уявною. Уміння знаходити спільну цінність в анналах історико-культурної спадщини, дозволяє українцям і білорусам зберігати спільний автентичний ґрунт поліської культури, навіть попри випробування, що випали на її долю після техногенної катастрофи.

Цей факт відома українська дослідниця О. Боряк пояснює саме історичними реаліями. Унаслідок масштабних історичних територіальних змін, що супроводжувались обставинами як реальної, так і умовної пограничності, населення відповідних пограничних теренів виявилися втягнутими в складні процеси етнічної ідентифікації. Звідси — унікальність українсько-білоруських етнічних земель, передусім — прикордонної українсько-білоруської зони. З одного боку, маємо наявність «географічного» простору з ознаками відокремленості, що ускладнювала контакти з «іншими», з другого боку, йому притаманні такі риси, як «прозорість». Наслідком контактів між представниками окремих спільнот ставала як взаємозалежність, так і взаємопроникненість культурних елементів, відтак — сприйняття «іншого» «іншими». Проте ознаки їх локальної приналежності, «окремішності», у тому числі від «центру», не зникали. Усе це не може не викликати у мешканців цих територій відчуття певної спорідненості, а відтак — неконфліктності, бажання взаємодії із сусідніми, але добре знайомими «своїми» / «чужими» [2, с. 59-62].

Проте, не кожне пограниччя готове до руйнування реальних чи то уявних кордонів та консолідації в умовах катастрофи. У контексті розглядуваного дискурсу події на Сході України належать так само, як і аварія на Чорнобильській атомній електростанції, до катастроф, спричинених людським фактором. Тобто, можна припустити, що і способи подолання катастрофічного досвіду мають бути подібними. Проте, у цьому випадку задіяні зовсім інші механізми, зумовлені як історикополітичними, так і культурними чинниками, що наштовхують на думку про штучно створений, свідомо навіяний кордон між жителями українсько-російського пограниччя та іншими регіонами України. Як писала свого часу хорватська дослідниця Д. Ріхтман-Аугуштин, «етнолог не може обійти світ політики, не може «прикидатися», ніби політичне життя не впливає на феномени на зразок «культури», «звичаїв» або «народу» [3, с. 75].

Говорити про переосмислення катастрофічного досвіду на території українськоросійського пограниччя сьогодні, вочевидь, зарано. Але сам факт військових подій і саме на цих територіях дозволяє дійти висновку про існування низки полярних моделей поведінки населення пограниччя в умовах катастрофи. В одних випадках це може призвести до ліквідації навіть реальних кордонів, а в інших — до створення уявних, які досить часто виявляються штучними.

Список використаних джерел

  1. Архівні наукові фонди рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. — Ф. 14-5. — Од. зб. 830. — Арк. 20-21.
  2. Боряк О. Кордон, пограниччя, фронтир: до історії осмислення понять / Боряк Олена // VII Одеські етнографічні читання: «Кодима: історія і культура порубіжжя східної і західної цивілізацій»: збірка наукових праць / Колектив авторів. Одеса: «Одеський національний університет імені І. І. Мечникова», 2016. — С. 59-62.
  3. Ріхтман-Аугуштин Д. Про конструкцію традиції у наші дні: ритуали, символи і конотації часу / Дуня Ріхтман-Аугуштин // Народознавчі зошити. Студії з Інтегральної культурології 2: Ritual. — Львів, 1999. — С. 75.


Аўтар:
C.Л. Маховська
Крыніца: Духоўная спадчына Усходняга Палесся: зборнік навуковых артыкулаў / рэдкал.: А. М. Воінава (гал. рэд.) [і інш.]; М-ва адукацыі Рэспублікі Беларусь, Гомельскі дзярж. ун-т імя Ф. Скарыны. — Гомель: ГДУ імя Ф. Скарыны, 2018. – С. 25-28.