Звичаєве право у весільному фольклорі українсько-білоруського пограниччя (Київська і Гомельська області)

0
275
Звичаєве право у весільному фольклорі українсько-білоруського пограниччя (Київська і Гомельська області)

З давніх-давен весільний обряд співіснує з іншими обря­дами й ритуалами. Його здійснюють на підтвердження людиною зрілості і бажання створити сім’ю, продовжити рід. Комплекс весільних церемоній супроводжують пісні, танці, розваги, урочисті заходи. На Україні і в Білорусії весільне дій­ство підкріплювали піснями різного характеру, які різнилися за змістом і формою, характером виконання, несли важливу інформативну функцію [1, с. 11]. Пісенний жанр містить мо­рально-етичні, звичаєві, естетичні та соціально-побутові ідеа­ли народу, мудрість і духовне багатство. Віршово-пісенний комплекс творив історію, його передавали з вуст у вуста, за­писували й осмислювали. Окрім того, що весільний комп­лекс несе в собі традиції та розуміння побутування прадавніх обрядів, він містить згадки звичаю та права пращурів. Пер­ша писемна згадка про весільні пісні датована 1096 роком [1, с. 11]. А ще давнішим описом етапів українського весілля є праця Я. Ласіцького [див.: 1, с. 12]. Вона містить короткі відо­мості про обрядово-весільне дійство: сватання, обряд викра­дення нареченої та вінчання. У праці Г.-Л. де Боплана подано факти про супровід весільного обряду піснями [3].

Як і в інших слов’янських народів, український весільний обряд має певні етапи. М. Шубравська весільний обряд роз­межувала на три основні частини: готування до весілля, влас­не весілля (церемонії до шлюбу і після шлюбу, виряджання молодої до молодого) і завершальний етап [1, с. 22]. Кожний з етапів, або окрема частина, має своє розгалуження, тобто міс­тить певний ряд звичаєвих прав та обов’язків. Передвесільний етап охоплює сватання, заручини, запрошення на весілля, вінкоплетіння, випікання короваю. Сватання — це, по суті, пев­ний договір на укладення шлюбу. Його скріплювали домовле­ностями між сватами в присутності свідків. Така угода могла бути порушеною як молодою, так і молодим. Якщо хтось із на­речених відмовлявся після укладення угоди вступати до шлю­бу, то це було образою для тієї родини, якій відмовили, адже віднині її вважали заплямованою перед громадою. Така образа мотивована тим, що родина, яку очорнили, якій відмови­ли в шлюбі, понесла збитки під час готування до весілля — як матеріальні, так і моральні. Причиною відмови від весільної угоди може бути не любов до однієї із сторін, кохання до ін­шої / іншого, вікова нерівність, бідність, від’їзд в інший край тощо. Про такі причини відмови чітко свідчать українські пі­сенні жанри, як наприклад, у праці П. Чубинського:

Ой, як мені женитися — в мене хати немає.
Господи, помилуй тебе и мене!
[4, с. 481].

***

А в сусіда дівчина — сподобав же б я;
Сподобав же б я — мені род не велить,
Мені род не велить тай дівки любить…
[4, с. 483].

***

По крапиві важкий камінь котила;
А як важко камінь котити,
То так мені і з нелюбом жити.
[4, с. 483].

***

У середу родилася — та то моє горе.
Ой, не піду за старого — бородою коле.
[4, с. 485].

***

Мати моя хорошая! Мати моя мила!
Не дай мене за рудого, бо я чорнобрива.
[4, с. 488].

***

Зелений дубе, чи не жаль тобі буде,
Як підрубають білу березу люде:
Повезуть її битими шляхами?
Моя матюнко, чи не жаль тобі буде,
Як візьмуть дочку між чужії люде
Повезуть її битими шляхами?
[4, с. 491].

Однак не кожну таку угоду вважали дошлюбною, тобто такою, яка містила обов’язки, а тільки такою, котру супроводжували звичайні формальності. Щоб компенсувати постраждалій родині матеріальні та моральні збитки, родина, яка їх спричинила, повинна була винагородити постраждалих. У справах ХІХ ст. волосних судів Київщини області таку компенсацію визначали в розмірі від 6 до 30 рублів, залежно від витрат ображеної родини. Іноді суму збільшували вдвоє за безчестя проти суспільства, а за понад безчестя признача­ли штраф [5, с. 20].

Щодо Гомельщини (Білорусь), яка межує на півночі з Ки­ївщиною, то такі випадки вимушеного вступу до шлюбу були більш рідкісними, аніж в інших слов’янських народів. Дуже часто в білоруських населених пунктах жителі градувалися на багатих і бідних. Відтак весілля між різними соціальними вер­ствами відбувалися дуже рідко. Батьки лише інколи приму­шували дітей одружуватися або виходити заміж за нелюба. Тому і пісні на дану тематику були поодинокі.

Цікавою складовою весільного дійства є український об­ряд «комора» і білоруський «постель». Цей обряд належить до другого етапу весілля. На українсько-білоруському пограниччі власне весілля відбувалося в неділю, у вільний від роботи час. «Гуляти весілля в суботу вважалося недоречним, бо су­бота, за народним повір’ям, — удовиця» [1, с. 23]. Сам обряд «комора» відбувався в неділю ввечері, після одягання дівчи­ні на голову хустини. Потім молоді йшли в комору на шлюбну ніч, яку називали «клітка». Здебільшого таку назву цього об­ряду має і білоруський народ, інколи ще називали «постіль». Приміщення для першої шлюбної ночі обирали або в підва­лі під хатою, або на горищі, у хліві, стодолі, в особливій світ­лиці або неопалюваній хаті тощо. Постіль до весілля готува­ла наречена. Чим більше лігво мало перин, тим заможнішою вважали молоду. Молодий повинен був показово полежати на всіх перинах у присутності інших, тоді, вірили, у дружи­ни буде більше дітей. Якщо після проведеного обряду дівчина виявлялася чесною, то її і її батьків вихваляли, дякували батькам за збережену дівочу цноту до весілля. На Гомельській землі побутував обряд «солодкої горілки»: влаштовували за­стілля, на честь молодої підсолоджували горілку медом, сла­вили рідню молодої. Якщо ж дівчина не вберегла своєї честі, то за це вона та її батьки несли відповідальність. У справах во­лосного суду Васильківського повіту зафіксовано, що дівчи­ну за незаконні зв’язки із чоловіком водили по селу, при чому це рішення було винесене не судом, а власне громадою. В ін­шому випадку за безчестя дівчини громада просто на весіл­лі покарала батька і матір. У вироках волосних судів найчасті­ше трапляються справи скарг дівчини або її батька за безчестя і народження нею позашлюбної дитини. У таких випадках суди виголошували вирок винному чоловіку у вигляді випла­ти суми на утримання дитини, а іноді присуджували випла­ту ще й за безчестя — як моральний збиток. Сума покарання не перевищувала 15 рублів [5, с. 19]. Такі ситуації висвітлені в текстах пісень:

Чи заміж іти, чи дівкою гуляти?
Дівкою гуляй — людськая обмовочка,
А замуж піди — бідная головочка
[4, с. 340].

***

Ой меде наш, меде,
Зять тещеньку веде
Та в болото кладе.
Лежи, тещо, тут, тут,
Я виріжу прут, прут
Та буду тещу бити,
Що не вміла дочку вчити
[1, с. 690].

***

«На що ж ти моя доню, вважала,
Що ти того запорожця сподобала?»
— На жупання, моя мати, на жупання,
Я думала, що я буду за ним паня…
[4, с. 340].

Траплялися випадки, коли суд переконувався, що винний чоловік бажав одружитися з обезчещеною дівчиною і, навіть, відмовляв інших парубків свататися до неї. Тоді призначали більшу суму для покарання — 75 рублів, яку чоловік виплачував постраждалій. Якщо суд дізнавався про те, що дівчина втрати­ла цноту ще раніше, аніж вступила у зв’язок з обвинуваченим, тоді суд відмовлявся призначати виплати постраждалій дівчи­ні та задовольняти її скаргу. Подібний випадок зафіксований у справах Канівського волосного суду. Дівчина ж у такій ситуації ніякого покарання не несла. Проте громада, як покарання, ви­користовувала куну — скобу. Її прибивали до стіни, піднявши скобу, у неї клали руки і закривали скобу. Таке покарання про­водили на шосту неділю після пологів, коли дівчина приходила до церкви на «вводини», після цього ніхто не мав права їй доко­ряти [5, с. 20]. Побутував ще один вид покарання — стояння нав­колішки або обхід на колінах тричі довкола церкви. У такому разі обвинувачену вважали покараною.

Козак з гаю дівчину виводить,
На рученьках дитину виносить.
— Люлі, люлі, муй синку,
Дадуть мені сто палок на спинку.
[4, с. 346].

***

Ой висипав на стіл карбованців двісті.
«Оце ж тобі, мила, дорога спідниця,
Вчора була дівка, тепер молодиця»
[4, с. 346].

***

Там червона калина, Там заручена молода дівчина. Вчора була дівчина, як калина, А сьогодні біла, як глина [4, с. 346].

Отже, весільна пісенна лірика несе в собі великий проша­рок звичаєво-правової інформації. Багато з того, що вираже­но у весільних піснях, співзвучне з настроєм і почуттям люди­ни, її обов’язками, застереженнями та відповідальністю перед собою і суспільством.

Джерела та література

  1. Весільні пісні / упоряд., прим. М. М. Шубравської, А. І. Іваницького. — Київ: Наукова думка. — 1982. — Кн. 1. — 871 с.
  2. Вясельная традыцыя Гомельшчыны: фальклорна-этнографічный зборнік / уклад. В. С. Новак. — Мінск: Права і эканоміка, 2011. — 485 с.
  3. де Боплан Г.-л. Опис України, кількох провінцій Королівства Поль­ського, що простягаються від кордонів Московії до Трансильванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і веденням воєн: пер. з руан. вид. 1660 р. / Гійом Левассер де Боплан; [пер. Л. В. Шабанова]. — Київ: Стебеляк О. М., 2012. — 165 с.
  4. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Рус­ский край, снаряженной Императорским русским географическим об­ществом. Материалы и исследования, собранные П. П. Чубинским. — Киев, 1874. — Т. 5: Песни любовные, семейные, бытовые и шуточные.
  5. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Рус­ский край, снаряженной Императорским русским географическим общест­вом. Материалы и исследования, собранные П. П. Чубинским. — Киев, 1872. — Т. 6: Народные юридические обычаи.

Аўтар: І.В. Нікольчук
Крыніца: Слов’янський світ. — 2015. — Вип. 14. — С. 167-174.