Центри народного іконопису ХІХ століття українсько-білоруського помежів’я

0
254
Народний іконопис Центри народного іконопису ХІХ століття українсько-білоруського помежів’я

Народний іконопис України та Білорусі — особливий феномен духовної культури народів, невід’ємна складова їхнього буття, символ національної ідентичності, своєрідності художнього мислення. Науковці, музейні працівники, колекціонери ХХ ст. здійснили “відкриття” значного духовного, етнологічного, культурологічного потенціалу народної ікони. Прагнення сучасних інтелектуальних еліт осягнути “культурний світ, який ми втратили” [2, с. 5), світоглядні настанови та цінності свої предків, подібне зусиллям європейських культурних діячів першої половини ХІХ ст. зрозуміти історію, міфологію, фольклор власного народу. У цьому процесі визначення кодів національної культури українська та білоруська народна ікона не раз ставала об’єктом наукових розвідок.

Спільність стилістичних рис, колористики, типажу ликів, орнаментального обрамлення народних ікон Брянщини, Гомельщини, Чернігівщини надихає науковців продовжувати розвідки у цьому напрямі. Вірогідно, причинами поширення та значного розвитку іконописного промислу ХІХ ст. в регіоні могли стати такі чинники як: значна віддаленість регіону від інших іконописних центрів, що спричинило попит місцевого населення на продукцію майстрів, міграція іконописців (заробітчанство або так званий «отхожий промысел»), розвиненість ярмаркових торгів, паломництво до святих місць та чудотворних ікон, діяльність монастирів. Крім того, одним із факторів піднесення народного іконопису постав опір місцевих майстрів насильницькому запровадженню класицистичних взірців у іконописі, будівництві, іконостасах тощо урядом Російської імперії. Цей процес, ініційований царем Олександром І, що продовжував проект “единообразия” в церковному та духовному житті підданих імперії, мав уніфікувати національні особливості іконотворчості, нівелювати традиції вироблені народним мистецтвом протягом віків. Відтак цехові та позацехові майстри з демократичних верств виконували у цей час складну функцію — збереження специфічних рис та надбань народного іконопису.

Оскільки відомості про іконописні центри українсько-білоруського помежів’я кінця XVIII–XIX ст. фрагментарно відображені в окремих наукових розвідках, вважаємо за необхідне інтегрувати та об’єднати інформацію з архівних та довідково-статистичних джерел, яка торкається побуту та принципів функціонування цих центрів для подальшого аналізу особливостей народної ікони.

Аналіз матеріалів цієї історичної доби підтверджують думку про те, що народні ікони створювалися не тільки невідомими богомазами-самоуками, або як іще їх називали “партачами”, більшу їх частину утворювали роботи цехових майстрів та їхніх учнів, а також кустарів і ремісників. На користь цього свідчать факти суттєвого розвитку іконоторгівлі в Україні та Білорусі в ХІХ — на поч. ХХ ст., відтак поодинокі іконописці неспроможні були забезпечити такий значний попит [11]. Візуальне дослідження народних ікон Чернігово-Сіверського та Гомельського Полісся дозволяє зробити висновок про варіативність рівня майстерності у їх написанні — від наївно-декоративної манери, притаманної самоукам, до стилізації “народної ікони”, що є доробком професійних та напівпрофесійних малярів. Окрім того, у своїх позиціях спираємося на думку українських мистецтвознавців про традиційну взаємодію та взаємовплив позацехових та цехових майстрів. Так, Л. Міляєва у праці “Стінопис Потелича” зауважує, що майстри XVI — перш. пол. XVII ст. “виховувалися у тісному спілкуванні один з одним. Існувала серйозна конкуренція поміж позацеховими художниками-“партачами” та членами цехів [14, с. 30]. Така тенденція зберігалася впродовж тривалого часу і була простежена В. Рубан у процесі вивчення українського портретного жанру першої половини ХІХ ст.: “Близькість цехових майстрів до народної стихії згладжувала “межу” між творами професійного майстра і самоука. З початком ХІХ ст., а вірніше ще з середини XVIII ст., диференціація (і досить чітка) в системі навчання більш різко розмежовує розвиток цих напрямів, але не припиняє взаємодії народного мистецтва і професійного” [21, с. 63]. Перспективи для наукових розвідок у такому аспекті окреслює орієнтир, запропонований Кімом Скалацьким у праці “Українське народне малярство на тлі проблем термінології та структури національного мистецтва”. Автор стверджує, що: “…українське провінційне малярство відповідно зміні зовнішніх факторів поступово втрачає професійний рівень і наближається до того, що ми звемо “народним примітивом”. Але ХІХ ст. ще тримається на старих ремісничих традиціях та відносній повторюваності прийнятних для народу сюжетів. Художник працює безпосередньо для народу, цей органічний зв’язок не був порушений навіть до поч. ХХ ст. Останні наші ремісники дожили до “совєтів”, вони малювали ікони, “мамаїв”, портрети, те, що ми звемо “народною картиною”, “міщанською картиною” [23, с. 40]. Таким чином, пошуки центрів народного іконопису Чернігово-Гомельського Полісся локалізуються у площині вивчення джерел, що висвітлюють функціонування цехів впродовж ХІХ ст., кустарних промислів та поодиноких майстрів –“партачів”.

Важливе значення для дослідження народноіконописних осередків Центрального та Лівобережного Полісся має вивчення процесу контролю іконописної справи з боку церкви та уряду Російської імперії у ХІХ ст. Архівні матеріали, нормативно-правові документи, звіти вказують на прагнення офіційної церковної та світської влади до визначення професійного рівня іконописців, дотримання іконографічних норм та до уніфікації іконописання на всій території держави. Слід зауважити, що в Російській імперії заборони щодо масового продажу ікон та заходи проти партачів були введені здавна. Так, Церковний собор 1551 р. вимагав вилучення з продажу та церковного простору ікон, які були писані „самовольством та самоволкою, а не по образу” та нетерпимого ставлення до „народної іконотворчості”, а рекомендації стосовно написання ікон та їх поширення були викладені у “Стоглаві” (XVI ст.): наприклад, ченцям приписувалося доводити до відома самого царя про іконописців, “що у Москві та інших містах немайстерне письмо продають”, забирати такі ікони з торгових рядів, допитувати іконописців і веліти ікон не писати до тоді, поки не навчаться у добрих майстрів [26, с. 420–425.]. Нагляд за іконописанням мав спорадичний характер, то згасаючи, то знову поновлюючись, однак значного впливу на розвиток іконної справи він не мав. Основні цензурні заходи боротьби з “невправним письмом” у XVIII ст., які стали особливо помітними у тогочасній Україні, дослідив П. Жолтовський [10, с. 48–52]. Аналіз вченим цього аспекту художнього життя спонукав до вивчення таких процесів у ХІХ ст. для визначення територіальної локалізації майстерень, регіональних осередків, умов, в яких працювали іконописці, їх ролі у суспільстві, ставлення до їх діяльності державної та церковної влади.

Укази Синоду та накази уряду Російської імперії XVIII ст. продовжували виконуватися і дублюватися у ХІХ ст. Одним із найважливіших став указ Святішого Синоду від 12 квітня 1722 р., на основі якого був виданий один із супутніх законів Російської імперії (№ 4079, від 31 серпня 1722 р.) [18, с. 762–763]. Синод після наради, де обговорювалися проблеми недоліків у написанні ікон, дійшов до висновку, що одні зображення є невправними у виконанні, а іншу групу становлять ікони, які за сюжетом або зображенням вступають у контроверзу зі Святим Письмом, житіями святих, християнською історією та істиною. Таким були, на думку Синоду, вирізьблені та глиняні ікони, неприпустимими вважалися зображення Благовіщення, де “Саваоф дихає з вуст, те дихання лине у чрево Пресвятої Богородиці”, Христофора з песиною головою, “хворої” Богородиці після народження Христа, омовіння новонародженого Христа бабою Соломією (ця сцена пов’язана з апокрифом з Протоєвангелія Іакова), Премудрості Божої в образі утаємниченої діви, Творця Світу, який відпочиває подібно до людини, образ розіп’ятого Херувима, заміщення зображень Євангелістів символічними тваринами та чимало інших. Однак урядовий Сенат, розглянувши наказ Синоду, не ризикнув опублікувати його в повному обсязі, а лишив тільки положення про зображення тварин в іконному письмі. Наказ, на думку Сенату, необхідно було редагувати у пом’якшеній формі, “аби прямим засудженням тих чи інших ікон не тривожити немічної совісті (вірувань) їхніх шанувальників” [28, с. 85].

Найболючішим для провінційних церковних приходів був указ святішого Синоду, виданий 15 березня 1759 р. (теж дублювався законом імперії) “Об отобрании от церквей неискуссно написанных икон” [18, с. 334–335]. А 26 липня того ж року виданий закон від Сенату “О непродавании неискусно написанных икон”, що акцентував увагу на особливому нагляді за іконописцями та місцями продажу “неблаголепного письма” і впровадження іконописної цензури “через особливых духовных, знающих в иконном художестве персон”.[18, с. 363]. Для впорядкування іконописання та постачання ікон населенню та церквам в усі єпархії із Синоду були розіслані укази про те, щоб ніде невправних ікон не писати і не продавати, в усіх церквах та монастирях ікони оглянути і невправно писані відібрати. Цей указ мали виконувати священики “на кожному місці перші з духовного чину” або комітети при церквах разом з представником поліції, яким надавалися повноваження спостерігати за роботою іконописців та іконних лавок. Ікони оглядалися у консисторіях, де на “неправильних” на ликах ставився олійною фарбою чорний хрест або нуль, а “доброго” письма на звороті — сургучна печатка [31, арк. 46]. Лише після такої процедури повинен був надаватися дозвіл на продаж ікони. При цьому в єпархіях виявлялося зовсім мало фахівців, які орієнтувалися в канонічній іконографії, а правила і рекомендації, за якими “сортувати” ікони на “вправні” чи “невправні”, у синодальних та царських законах були або відсутні, або ж містили незначний перелік забороненого. Повні тексти законів та переліків заборонених в іконах зображень часом були недосяжні священнослужителям у віддалених регіонах імперії, про що свідчить закон від 24 серпня 1767 р. “О неписании икон в странных и соблазнительних видах”, основою до появи якого став курйозний випадок з піднесеною для цариці Катерини ІІ іконою, де було зображено Святу Трійцю з трьома ликами та чотирма очима [19, с. 341]. У результаті такої діяльності комісій, духовних консисторій, сільських священиків разом з тим загинуло чимало досконалих пам’яток українського професійного та непрофесійного, в тому числі і древнього письма. Виконання законів торкалося в основному інтересів торгівців — купців, міщан, т.зв. “офенів”, дрібних іконоторгівців та значної частини сільських та містечкових церков. Слід акцентувати увагу на тому факті, що виконувалася тільки одна частина змісту указів Синоду — здійснювалася боротьба проти торгівлі іконами, тоді як найважливіше — нагляд за роботою іконописців, виявлення конкретних кустарних осередків, окремих богомазів не відбувалося ні з боку духовенства, ні поліції.

Найбільше нарікань на виконання законів виникало з причин, що накази виголошувалися із запізненням, після виконаних заготівельних закупівель ікон до прибуття прочан у святі місця Києва, Чернігова, Новгород-Сіверського, Ніжина, Прилук. Іконоторговці іноді вкладали всі заощадження у велику партію товару і мали значні збитки після відвідування комісій з вилучення

невправних ікон. Саме перед великими святами накопичувалося чимало роботи й у священиків, які мусили виконувати цензурну роботу. Але найбільше незадоволення у громади викликала необґрунтованість поділу на вправно чи невправно написані ікони. У наказах точно не вказувалося, які зображення вважати правильними, а які ні, тому якість визначалася, “на око”, результат оцінки прямо залежав від освіченості та тямущості членів комісій. Після отримання указу 1759 р. у місцеві Консисторії почали надходити “доноси” священиків про його виконання. Так, в одному з рапортів подано перелік іконографічних типів, які трапляються частіше серед невправно написаних ікон і можуть бути вилучені з церков: “Нерукотворний Спас”, “Трійця”, “Собор Архістратига Михаїла”, “Святий Іустиліан”, “Пророк Ілля”, “Святий Дмитро”, “Коронування Богородиці”, “Григорій Богослов”, “Микола Угодник”, “Цар Давид”, “Покрова Пр. Богородиці”, “Святий Георгій” [12, арк. 17]. Священиком при огляді ікон було визначено, що це роботи московських та місцевих майстрів, але не названо їх імен та місцевість, де ці твори було виготовлено. Така обачність властива всім звітам духівників і зумовлена як небажанням вступати в суперечки з іконописцями та іконоторгівцями, так і тим фактом, що чимало церковних служителів самі виготовляли ікони в “народному стилі”. Ураховувалося і те, що вилучення з храмів ікон завдавало помітних збитків, адже для більшості віруючих ці зображення були зрозумілими, близькими та сакральними. Підсумовуючи результати обстеження церков на предмет наявності невправно написаних ікон, священики звертають увагу Консисторії на те, що більшість храмів єпархії мають лише такі ікони, а, отже, їх вилучення (близько 69–120 одиниць з кожної церкви) приведе до “крайнього зубожіння церков малих сіл та значного спустошення деяких приходів” [31, арк. 33].

У 1860 р. Синод видав новий указ про боротьбу з невправним іконописанням, який повторював зміст законів попереднього часу та запроваджував нову хвилю цензурних заходів [1, с. 166]. Місцеві консисторії терміново утворювали комітети з питань нагляду за іконописанням. Заходи контролю впроваджувалися й у Чернігівській єпархії, особливо під час керівництва нею архієпископа Варлаама Денисова у 50–60-х рр. ХІХ ст. Спроби цензурувати іконопис були зроблені і за його попередника, архієпископа Філарета Гумілевського, проте його м’який характер і напружена наукова діяльність унеможливлювали розв’язання цієї проблеми. Як зауважує А. Царенок, архієпископу В. Денисову були притаманні інші риси: “…людина сильної волі та владного характеру — вимоглива, діловита, здатна змусити боятися своїх підлеглих, чому сприяли хоча б суворі догани, що їх могли отримати за хибні дії навіть найбільш впливові особи” [30, с. 120]. Науковець акцентує увагу на тому, що архієпископ змушений був запровадити кадрові зміни в консисторії, оскільки її службовці перетворилися на хабарників та здирників. Арх. Варлаам Денисов створив спеціальні відділи, так звані “столи”, один з яких, очолюваний протоієреєм чернігівського Свято-Троїцького собору Василієм Кизимовським опікувався саме справами духовного життя громади, особливо наглядом за іконописанням та торгівлею іконами [30, с. 122].

По це свідчить протокол від 9 липня 1858 р. засідання консисторії, на якому слухали рапорти священиків Чернігівської губернії про торгівлю іконами, а саме благочинного Новозибківського повіту села Вишків Іоанна Каченовського та священика Різдвяно-Богородичної церкви міста Стародуба Іоанна Нашинського про торгівлю іконами в лавках та на ярмарках у Новозибкові та Стародубі. Аналізуючи стан явища у Новозибкові, о. Іоанн Каченовський звернув увагу на диференціацію ікон високої та низької якості: “Першого роду ікони призначені для вищого стану суспільства і розміщені у постійних або пересувних лавках. Образи другого розряду купуються лише народом нижчого стану, ті, що торгують ними для зручності та швидкості збуту, розміщують їх на ринках, де продаються предмети, необхідні людям нижчого класу, на возах серед сала, риби, табаку, дьогтю або ж прямо на землі упереміш з виробами та інструментами сільської фабрикації… Продавці їх при продажу вживають такі вислови, які спроможні образити найгрубіше серце”. Священник зазначав, що робота іконописців жахлива і є “опытами своемудренно изобразительной фантазии” [7, арк. 4]. Проте він знову ж таки не закликає до виявлення прізвищ іконописців або назв місцевих виробничих артілей, натомість просить архієпископа налагодити діяльність з удосконалення іконописних творів.

Рапорт о. Іоанна Нашинського містить огляд продажу ікон у м. Стародубі: „…містечка Семенівки іконописці, написавши значну кількість ікон без правильності, без смаку, привозять їх на ярмарки, на продаж у Стародуб, обравши місця поблизу дороги, якою проходить і проїздить чимало людей” [7, арк. 5]. З архівних джерел відомо, що серед мешканців Семенівки Чернігівської губернії були майстерні малярі, роботи яких стали популярними у регіоні з кінця XVIII ст. [12, с. 264]. Протягом ХІХ — поч. ХХ ст. традиція малярства тут не згасала, її розвитку сприяв поширений місцевий гончарний та кахельний промисел, що потребував розпису. Іконопис був для місцевих ремісників одним із засобів додаткового заробітку. Не випадково у 1914 р. комітет у справах професійної освіти земського правління підтвердив потребу відкриття в Семенівці художньо-промислової школи з кераміки та іконопису з рукодільним класом [3, с. 39].

Вважаємо, важливими відомості про іконописців регіону середини XVIII ст., які подав Опанас Шафонський у праці “Чернігівського намісництва топографічний опис”. Автор засвідчує діяльність іконописців у кількох населених пунктах Чернігівського намісництва: Чернігові — 2, Городні — 2, Ніжині — 11, Ромнах — 1, разом — 15 [33, с. 293, 344, 477, 573].

У XVII-XVIIІ ст. м. Ніжин був одним із найбільших ремісничих центрів Лівобережної України. У ньому, як ми згадали, налічувалося 11 живописців, проте О. Шафонський не зафіксував окремого малярного або іконописного цеху. Не мали власних цехів у XVIII ст. і столяри (14 майстрів), каменярі (12 майстрів), водночас існував музицький цех у складі 13 музикантів [33, с. 477]. Ця статистика свідчить, що організація цеху залежала не від кількості майстрів, а від їх матеріальної спроможності реалізувати цехову діяльність: сплачувати податки, відбувати повинності, утримувати цеховий будинок та виступати окремим, озброєним власноруч, загоном міського ополчення у випадку нападу ворога [9, с. 91]. Тому ремісники об’єднувалися у цех незалежно від професії. Відомо, наприклад, що у книзі Ніжинського ковальського цеху, що фіксує 1732–1793 рр., до складу цеху входили ковалі, слюсарі, котлярі, пушкарі, ткачі та золотарі. Отже, діяльність ремісників, що не мали власної організації, регламентувалася іншими цехами, до яких вони були приписані, в іншому випадку оцінювалась як робота осібна, позацехова, неякісна, якій постійно намагалися перешкоджати цехові братчики [34, с. 145–147]. Прогалина у виробничій історії міста частково заповнюється студіями поч. ХХ ст. Євгенії Спаської, дослідниці етнографічних та ремісничих традицій. Записані нею у 1924 р. спогади останніх цехових майстрів свідчать про існування в Ніжині наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. 12-ти цехів, у тому числі столярного. У щоденнику Є. Спаська описує книги та знаки цехів, зокрема наводить приклад останнього запису з книги столярного цеху: “1902 г. февраля 8 дня вписанъ въ цехъ майстеромъ столярного майстерства иконописец, козакъ г. Нъжина Викторъ Васильевичъ Майборода. Старшина С. Пъсоцкий, товарищъ старшины Ефимъ Плесконосъ, при семъ были эксперты и удостоверяютъ своими подписями: Федоръ Песоцкий” [24, с. 158–160].

Фіксація ремісничих спілок викладена у “Топографічному описі Малоросійської губернії 1798–1800 рр.”. Цей документ було складено в добу помежів’я XVIIІ–ХІХ ст. під час адміністративно-територіальної реформи, проведеної за наказом Павла І, унаслідок якої були скасовані намісництва та створено Малоросійську губернію, до складу якої увійшли землі Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництва, лівобережна частина Київського намісництва, територія ліквідованого у 1764 Полтавського полку та міста Кременчука. Детальний опис міст та повітів цього джерела не містить згадок про цеховий устрій, проте засвідчує діяльність різного роду ремісників. Зокрема знаходимо тут інформацію щодо іконописців Наддніпрянського регіону та Чернігово-Сіверщини, між якими існували тісні економічні та духовні зв’язки. Ці дані важливі в аспекті розуміння культурного обміну, адже такі чинники, як традиція мандрування іконописців задля удосконалення своєї майстерності, а також збут ікон торгівцями -“ходебщиками”, що розносили свій товар, сприяли розвитку іконопису.

Отже, за “Топографічним описом Малоросійської губернії 1798–1800 рр.” на Чернігово-Сіверщині зафіксовано: у м. Стародубі — 3 [27, с. 116], у Новгород-Сіверському повіті — 64 іконописці [27, с. 113]. У цьому переліку особливу увагу привертає значна кількість іконописців Новгород-Сіверського повіту. Місто з кінця XVII ст. постало помітним культурним центром завдяки діяльності відомого осередку, що виник зусиллями Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, який очолив Чернігівську єпархію у 1657 р. Він залучив до відновлення духовного життя єпархії визначну плеяду українських літераторів, архітекторів, граверів, музикантів, іконописців. Завдяки йому в Чернігові та Новгороді-Сіверському працювали відомий архітектор Йоган Баптист, видатні гравери свого часу Інокентій Щирський, Олександр і Леонтій Тарасевичі, Іван Стрельбицький, Никодим Зубрицький, Інокентій Піддубний, Макарій Синицький [25, с. 83–99; 200, с. 149–150]. Разом з тим відомо, що з другої половини XVII ст. у Новгород-Сіверському при Спасо-Преображенському монастирі діяли Слов’яно-латинська школа, скрипторій, друкарня. Чимало науковців стверджують, що тут працювала іконописна майстерня, хоча прямих доказів цьому ще не знайдено. Про високий художній рівень професійної майстерності свідчать ікони кінця ХVII — поч. ХVIII ст. з Успенського собору м. Новгорода-Cіверського: “Покров Богоматері”, “Антоній і Феодосій Печерські”, “Св. Володимир”, “Трійця Старозавітна”, “Василій Великий, Іоан Златоуст, Григорій Богослов”, що зберігаються в колекції Національного архітектурно-історичного заповідника “Чернігів Стародавній”.

Наприкінці XVIII — початку ХІХ ст. культурна активність міста починає поступово згасати. Вірогідно, що в цей час відбувся перехід іконописної діяльності від високопрофесійних монастирських іконописців до світських ремісників різного рівня навченості. Розвитку місцевого осередку іконопису сприяла також традиція сіверян приходити до святих монастирів, церков на прощу, здійснювати хресну ходу зі святими чудотворними іконами, а також купувати на згадку “образки”. Відомими святими місцями Сіверщини були Пустинно-Рихлівський Свято-Миколаївський монастир неподалік від Новгород-Сіверського (58 км), де знаходилася чудотворна ікона Святителя Миколи ; село Дігтярівка (16 км від міста), де на поч. XVIII ст. коштом гетьмана І. Мазепи був збудований храм Покрови Пресвятої Богородиці, в якому зберігалася ікона Богородиці Дігтярівської. Чимало прочан відвідували с. Леньківку Новгород-Сіверського повіту задля поклоніння іконі Богородиці Леньківської “Спасительки потопельників”.

Архівні та історико-статистичні документи дозволяють звернути увагу і на інші центри Чернігово-Сіверщини середини ХІХ ст. У 1851 році було опубліковано “Військово-статистичний огляд Чернігівської губернії” за матеріалами, зібраними полковником генерального штабу Міцевичем. Документ містить деякі факти про функціонування цехів та кількість ремісників регіону. Автор звертає увагу на слабкий розвиток ремісництва в губернії, пояснюючи це зубожінням місцевого населення та незначним капіталом, вкладеним у виробництво: “…наскільки незначне ремісництво у Чернігівській губернії можна судити з числа ремісників у губернському місті. За свідченням голови ремісничої управи, у місті налічується всього 133 майстри”. У цілому в Чернігові на той час діяло 12 цехів, у складі яких зазначається і малярний цех, що був утворений з 6 малярів та їх учнів [4, с. 130].

“Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Черниговская губерния”, упорядковані дійсним членом Імператорського Географічного товариства М. Домонтовичем, містять більше детальних статистичних даних, зібраних впродовж 1857–1863 рр. Характеризуючи стан ремісництва, автор подає кількість іконописців кожного з повітових містечок губернії та самого Чернігова. Згідно з цим, у Чернігові існувало 12 цехів, серед яких відомим був малярний, що налічував 7 майстрів та 5 учнів. Помітну роль у функціонуванні іконописного промислу відігравали і провінційні майстри, діяльність яких була засвідчена у збірці, а саме: у Борзні — 4 майстри, 2 робітники, 3 учні; у Кролевці — 9 майстрів, 2 робітники, 4 учні; у Коропі — 6 майстрів, 7 робітників; у Стародубі — 39 майстрів, 20 робітників, 12 учнів; у містечку Погар — 17 майстрів, 9 робітників, 19 учнів, разом у губернії — 92 майстри, 43 робітників, 47 учнів. [8, с. 369–370]. Враховуючи цю статистику, м. Стародуб справедливо може бути названим потужним іконописним центром Чернігово-Сіверщини середини ХІХ ст. У дослідженнях художніх процесів України XVI — XVIII ст. П. Жолтовський характеризував Стародуб як “найбільш визначний художній осередок”, що налічував у 1726 р. 20 іконописців, а укладений вченим словник містить близько 35 іконописців зі Стародубщини [10, с. 62]. За описами історико-статистичних джерел це місто у XVIII–XIX ст. поставало потужним духовним та економічним центром (наприклад, у 1861 р. — 12 500 мешканців), в якому відбувалися великі повсякденні та ярмаркові торги, функціонувало більше 20-ти православних храмів і 95 церков у повіті.

Стародубський осередок іконопису мав свої витоки від джерел монастирської діяльності, що зародилася тут у XVII ст. та поступово згасла внаслідок секуляризаційної реформи Катерини Другої 1786 р., у результаті чого чимало монастирів було закрито. Наприкінці ХІХ ст. П. Семенов-Тян-Шанський зазначав, що у Стародубі “хоч монастирів нині немає, однак вони існували у селах: Печеники — Успенський жіночий, заснований у 1673 р. і закритий 1786 р., Рябцево — Успенський чоловічий, заснований у 1693 р.” [22, с. 746]. Сьогочасна історична наука активно вивчає монастирі Стародубщини, вважаючи їх потужним чинником генерації українських освітніх та культурних традицій. Серед закладів — Каменський Успенський монастир у селі Забрама сучасного Климівського району, заснований у 1681 р. Іоною Волховським, духівником стародубського полковника С. Самойловича. У соборі цього монастиря зберігалася чудотворна ікона Новодворської Богоматері, пожертвувана обителі при її заснуванні Чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем. Відомий також Каташинський Миколаївський монастир, збудований з ініціативи ієромонаха Герасима та підтримки стародубського полковника М. Миклашевського у 1692-му р. Особливий вплив щодо поширення іконописних традицій мала господарська діяльність монастирів, однією зі статей якої була торгівля святими образами [20, с. 30–36].

Із закриттям монастирів відбувся перехід іконописної діяльності до світських ремісників, які працювали на запит численних мешканців краю, що пам’ятали про Стародубські святині. Це помітив свого часу і М. Домонтович: “У десяту п’ятницю після Пасхи у Стародубі святкують перенесення чудотворної ікони Баликинської. Завчасно стікається значна кількість богомольців до причастя у Вознесенську церкву та аби помолитися цій іконі” [8, с. 686]. Місцеві храмові свята, хресна хода завжди збирали чималу кількість людей, здійснювалася у тому числі і іконна торгівля.

За кількістю іконописців у історико-статистичному документі “Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Черниговская губерния” привертає увагу сотенне місто Погар, що увійшло 1796 р. до складу Стародубського повіту як позаштатний населений пункт. Протягом др. пол. ХІХ ст. тут проживало близько 5 тисяч мешканців, які здавна були відомі підприємницькою активністю та майстерністю ремісників: столярів, слюсарів, ковалів, шевців, кравців та іконописців. Окрім згаданого джерела, маємо додаткові відомості губернського статистичного комітету від 1861 р., що інформують про діяльність 380 ремісників-майстрів (без урахування підмайстрів та учнів), серед яких 18 живописців [35, с. 822]. Вірогідно, причинами виникнення іконописного промислу в цьому містечку могли стати значна віддаленість повіту від інших іконописних центрів, що спричинило попит місцевого населення на продукцію майстрів, міграція іконописців, розвиненість ярмаркових торгів. Так, у Погарі проходило три великі ярмарки на рік — дві Миколаївські (6 грудня та 9 травня) і одна — Богородицька (15 серпня за старим календарем), на які приїздили купці, міщани та селяни з Києва, Ніжина, Конотопа, Глухова, Москви, Ярославля, Суздаля, Тули тощо. Про роль релігійного аспекту в житті містечка свідчить збережений у його центрі невеликий храмовий комплекс, що складається з двох церков: Троїцької, збудованої 1783 р., та Св. Ганни, зведеної у XIX ст. Відомо також, що у Погарі та поблизу нього існували монастирі, діяльність яких могла вплинути на формування та становлення іконописного промислу: Стечненський або Погарський Різдва Богородиці, що належав київському Софійському собору (проіснував до 1735 р.), Погарський Троїцький, Погарський Златоустівський [20, с. 31]. Крім того, м. Погар знаходилося на шляху прочан, що мандрували до Спаського Чолнського монастиря поблизу с. Квітунь, неподалік Трубчевська (28 км від Погара до монастиря) і щоб дістатися до нього необхідно було саме в цьому містечку переправитись через річку Судость [8, с. 631]. З XVII ст. монастир належав Києво-Печерській лаврі, ченці якої побудували замість дерев’яних кам’яні собори Різдва Христового та Антонія і Феодосія Печерських, внаслідок чого число прочан збільшилося у кілька разів. Важливим був тут чинник паломництва і слава про місцеву чудотворну ікону Чолнської божої Матері, добре відому не лише по українських, а й у російських землях [29, с. 104–105]. Вірогідно, маршрути прочан були одним із важливих факторів розвитку іконописного центру в Погарі.

Такі ж тенденції у процесах становлення та функціонування іконописних осередків спостерігаються і стосовно інших міст та селищ Чернігово-Сіверщини. Наприклад, у м. Кролевці (за матеріалами М. Домонтовича — 9 іконописців), розташованому поблизу Глинської Різдва Богородиці пустині, яка належала Молченському Печерському Путивльскому монастирю; м. Коропі (за матеріалами М. Домонтовича — 6 іконописців ), неподалік від села Рихли, де розташований Рихлівський Свято-Миколаївський монастир, а саме місто налічувало дев’ять православних храмів. Вважаємо, що діяльність монастирів XVI–XVIIІ ст. була першоджерелом іконописного промислу: майстерність ченців-іконописців поступово передавалася місцевим здібним ремісникам, що у ХІХ ст. продовжували традицію. Проте іконопис цих майстрів набув фольклоризованих форм, залучив елементи народного розпису, водночас позбувся ознак монастирського письма, передусім тому, що виконувався для задоволення масового попиту пересічних прочан, прихожан тощо. 

Архівні та статистичні джерела кінця ХІХ — початку ХХ ст. містять неповні, фрагментарні матеріали щодо іконописних центрів і кількості іконописців Чернігово-Сіверщини. Так, за даними перепису населення Російської імперії 1897 р. у Чернігівській губернії іконопис та живопис був додатковим заробітком для 22 осіб: 16 чоловіків самостійних майстрів, члени родин — 1 жінка та 6 чоловіків. Всього непрофесійних малярів у губернії було нараховано 96 осіб, [15, с. 296–297]. На початку ХХ ст. на території губернії була зафіксована діяльність лише 13 іконописців у “Коротких нарисах кустарних промислів Чернігівської губернії за 1913 рік”. Проте самі ж автори цього дослідження вважали зібрану інформацію сумнівною, оскільки селяни та ремісники неохоче відповідали на їх запитання. Більшість кустарів не бажали брати участь в опитуванні через страх перед бюрократичною тяганиною з дозволами на промисел та додаткове оподаткування [13, с. 1–3.].

Подібні процеси на наш погляд відбувались і на території Білорусі. Як уже було сказано значним чинником розвитку народного іконопису було паломництво до святих місць та бажання прочан купити ікону подібну до чудотворних або на пам’ять про прощу. Так, у праці “Военно-статистическое обозрение Российской империи” по Могильовській губернії, складеній капітаном Генерального Штабу Черницьким зокрема перераховуються найвизначніші монастирі та ікони в них: Тупичевський Миколаївський монастир з чудотворною іконою Божої Матері в 1 версті від Мстиславля, Білоцерковська Троїцька церква Сенненського повіту з чудотворною іконою Божої Матері, що є списком Новгородської Софійської Божої Матері, Братський Могильовський монастир з іконою Божої Матері покровительки міста, пустинний чоловічий монастир Успіння Пресвятої Богородиці поблизу Мстиславля та інші святі місця [5, с. 76–77]. Подальше вивчення діяльності монастирів та кустарних і поодиноких майстрів в цих місцевостях, на наш погляд, може доти нові відомості про іконописний промисел у регіоні.

Важливе значення має і робота “Опыт описания Могилевской губернии” 1884 р. за редакцією А. С. Дембовецького, зокрема у 2-й книзі містится інформація, яка добре відома дослідникам іконопису Білорусі. Зокрема автор зазначає, що у с. Бабичі Рогачьовського повіту селяни пишуть ікони на дереві і полотні на замовлення і продаж, маючи з цього ремесла по 50 р. чистого прибутку [6, с. 478]. Крім того, у книзі дослідник простежив, що іконописом займалися і троє кустарів Гомельського повіту, маючи дохід від промислу у сумі 375 рублів на рік [6, с. 530–531].

На жаль, під час Першого Всеросійського перепису населення наприкінці ХІХ ст. не було простежено кількість іконописців відповідно до населених пунктів. Втім, особливу цінність несе інформація, щодо побічних промислів та ремесел, в тому числі іконопису. По Могильовській губернії було нараховано 7 самостійних господарів та 4 членів їхніх родин у Гомельському, Оршанському, Рогачьовському, Сенненському, Чауському повітах. На нашу думку, сучасним дослідникам слід враховувати при дослідженні іконописних центрів Білорусі статистику, що простежує діяльність малярів. Адже відомо, що в це слово здавна є багатозначним: маляр — це людина, що за професійною діяльністю має справу з різного роду фарбами, лаками тощо. До речі, у Київський малярний цех приймалися живописці та іконописці, палітурники і переписувачі книг, малярі-будівельники. Тому, важливо брати до уваги і той факт, що по Могильовській губернії під час Першого Всеросійського перепису було зафіксовано 26 малярів у Гомельському, Горецькому, Мстиславському, Чириковському, Кливичському, Чауському повітах[16, с. 244–245, 246–247].

Таким чином, історико-статистичні джерела XVIII–XIX ст. дозволили виявити значну кількість іконописних осередків. Разом із тим, історичні дані дають підстави стверджувати, що іконописна діяльність монастирів була передумовою майбутніх місцевих художніх центрів. Релігійний аспект життя мешканців регіону — популярність паломництва, масові зібрання віруючих у дні святих чудотворних ікон, віра у зцілення під час перебування в святих місцях, хресна хода тощо — активно використовувалися майстрами для збуту ікон, виявлення популярних іконографічних типів, тем, мотивів. Торговельні зв’язки як усередині регіону, так і поза його межами підтримували та сприяли поширенню іконописного промислу ХІХ ст. в межах цехового, кустарного виробництва та діяльності поодиноких селян, міщан як форми додаткового прибутку.

Література

  1. Алфавитный указатель действующих и руководственных канонических постановлений, указов, определений и распоряжений Святейшего Правительствующего Синода (1721–1901 гг. включительно) и гражданских законов, относящихся к духовному ведомству православного исповедания. / Сост. С.В. Калашников. — Изд. Третье. — Спб. : Издание И.Л. Тулузова, 1902. — 685 с.
  2. Берк, П. Популярна культура в ранньомодерній Європі / П. Берк / [Переклад з англійської О. Гриценко, Т. Гарастович, Н. Гончаренко, А. Гриценко]. — Київ : УЦКД, 2001.
  3. Бичков, О. Ф Семенівка — європейське місто / О. Ф. Бичков — Чернігів : Лозовий В. М., 2011.
  4. Военно-статистическое обозрение Российской империи, издаваемое по Высочайшему повелению при 1-м отделении Департамента Генерального штаба. — Т. XII, ч. 2. Черниговская губерния. — СПб : В типографии Департамента Генерального штаба, 1851.
  5. Военно-статистическое обозрение Российской империи. Т. VIII, часть 3. Могилевская губерния. — СПб. : Типография Департамента Генерального штаба, 1848. — 64 с.
  6. Дембовецкий, А.С. Опыт описания Могилевской губернии. Книга 2. / А.С. Дембовецкий — Могилев : Типография Губернского Правления, 1884. — 1002 с.
  7. Державний архів Чернігівської області 271. Фонд 127. Чернігівське губернське правління, 1800–1919 рр. Оп. 3-а, спр. 2440. дело № 176 Черниговского губернського правления, отделения 2, стола 5, 1859р. — 8 арк.
  8. Домонтович, М. Материалы для географии статистики России, собранные офицерами Генерального Штаба. Черниговская губерния / М. Домонтович. — СПб: Печатано в типографии Ф. Персона, 1865. — 686 с.
  9. Єршов, А. До історії цехів на Лівобережжі XVII–XVIII в. / А. Єршов // Записки Ніжинського інституту народної освіти. — Ніжин., 1926. — Кн. VI. — С. 81–125.
  10. Жолтовський, П. М. Художнє життя на Україні в XVI–XVIII ст. / П. М. Жолтовський. — Київ : Наукова думка, 1983. — 178 с.
  11. Записка В.Т.Георгиевского о паломничестве и иконной торговле в г.Киеве. // Известия высочайше учреждённого Комитета попечительства о русской иконописи. Вып.1. — СПг., 1902.
  12. Історія міст і сіл Української РСР. Чернігівська область. — Київ : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972. — Т. 25. — 697 с.
  13. Краткий обор кустарних промыслов Черниговской губернии. С приложением очерков по производству изделий из прута и кожевенному промыслу. — Чернигов : Тип. губернского земства, 1914.
  14. Міляєва, Л. Стінопис Потелича. Визвольна боротьба українського народу в мистецтві XVII ст. / Міляєва Л.— Київ : Мистецтво, 1969.
  15. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г., [Том XLVIII]. Черниговская губернія / Издание центрального статистического комитета Министерства внутренних дел под ред. Н. А. Тройницкого. — СПб.: Типография т-ва “Народная польза” Спасская улица 27, 1905.
  16. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. ХХІІІ. Могилёвская губерния. — М. : Типография «Слово», 1905.
  17. Полное собрание законов Российской империи. Первое собрание 1649–1825, Т.VI, 1720-1722 год. — СПб. : тип. II отделения Собственной Его Императорского Величества канцелярии, 1830.
  18. Полное собрание законов российской империи. Первое собрание 1649–1825, Т.XV, 1758 — 1762 год. — СПб. : тип. II отделения Собственной Его Императорского Величества канцелярии, 1830.
  19. Полное собрание законов российской империи. Первое собрание 1649–1825, Т.XVІІІ, 1767 — 1769 год. — СПб. : тип. II отделения Собственной Его Императорского Величества канцелярии, 1830.
  20. Рига, Д. З історії монастирів Новгород-Сіверської єпархії (1785-1797 рр.) / Д. Рига // Сiверянський лiтопис. — Чернігів, 2012. — № 3–4. — С. 30–36.
  21. Рубан, В. Український портретний живопис перш. пол. ХІХ ст. / В. Рубан — Київ : Наукова думка, 1984.
  22. Семёнов-Тянь-Шанский, П. П. Географическо-статистический словарь Российской империи в 4-х томах / П.П. Семёнов-Тянь-Шанский. — Спб. : Тип. В. Безобразова и К., 1873. — Т. 4.
  23. Скалацький, К. Українське народне малярство на тлі проблем термінології та структури національного мистецтва / К. Скалацький // Другі Гончарівські читання. Українська народна творчість у поняттях міжнародної термінології (примітив, фольклор, аматорство, наїв, кітч…). Колективне дослідження / [Відп. ред. М. Селівачов]. — Київ : Родовід, 1995. — С. 38–45.
  24. Спаська, Є. Г. Дневник пребывания моего в Нежине / Є. Г. Спаська // Етнографічні щоденники Євгенії Спаської (підготовка до друку Тетяни Діденко, передмова Олександра Морозова) — Ніжинська старовина. — № 2(5). — Ніжин, 2006. — С. 151–169.
  25. Степовик, Д. Олександр Тарасевич: становлення української школи гравюри на металі / Д. Степовик. — Київ .: Мистецтво, 1975.
  26. Стоглав. — Казань,1862.
  27. Топографічний опис Малоросійської губернії 1798–1800 років // Описи Лівобережної України кінця XVIII — початку XIX ст. [упор. Ананьєва Т. Б.]. — Київ : Наукова думка, 1997.
  28. Успенский, Д. И. Народные верования в церковной живописи / Д. И. Успенский // Издание Этнографического отдела императорского общества любителей естествознания, антропологии и этнографии. — М., 1906. — №1–2. — С. 73–87.
  29. Цапенко, М. Земля Брянская / М. Цапенко. — M. : Искусство, 1972.
  30. Царенок, А.В. Варлаам Денисов — архієпископ Чернігівський / А. В. Царенок // Збірник. наук. праць: скарбниця української культури. — Чернігів : Чернігівський історичний музей імені В.Тарновського, 2006. — Вип. VII. — С. 119–125.
  31. Центральний державний історичний архів України м. Київ (ЦДІАК) Ф. 990. Переяславсько-Бориспільска консисторія.1733 — 1785 рр., Оп.1., спр. 300. Доношения священников Переяславско-Бориспольская консистория об изъятии из церквей неискусно написанных икон.1759 р.
  32. ЦДІАК. Ф.127 Київська духовна консисторія 1715 — 1919 рр. Оп. 756, Спр. 274. О продаже неискусно написанных икон.1868 –1878 рр. 54 арк.
  33. Шафонский, А. Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описаним Малой России, сочинённое Афанасием Шафонским, с четырьмя географическими картами в Чернигове, 1786 года / А. Шафонский. — Київ : В университетской типографии, 1851. — 697 с.
  34. Щербина, С. З історії ремісничих цехів Північного Лівобережжя у XVIII ст. / Світлана Щербина // Сіверщина в історії України : Зб. наук. пр. — Київ — Глухів, 2010. — Вип. 3. — С. 145–148.
  35. Экономическое состояние городских поселений Европейской России в 1861— 1862 гг. Часть 2. — СПб. : Типография К. Вульфа, 1863.

Автор: Елена Пономаревская
Источник: Днепровский паром. Природное единство и историко-культурное взаимодействие белорусско-украинского пограничья / Материалы международной конференции (26-27 апреля 2018 г., г. Гомель)