Термін «символ» є похідним від французького (Symble — умовний знак) і означає все те, що є умовним знаком якого-небудь поняття чи явища [Ожегов С. И., Шведова Н. Ю. 1999, с. 717]. На сьогодні образна символіка білоруської весільної пісні досліджена досить повно. Стосовно сирітських пісень та образів-символів, які трапляються в цих текстах, можна з упевненістю сказати, що це питання заслуговує більш глибокого вивчення. Ця стаття продовжує студії образів-символів, які найчастіше спостерігаємо в сирітських весільних пісенних текстах, але основний акцент здійснено на вивченні їхньої семантики.
Сирітське весілля містить деякі етапи звичайного весільного обряду. Тут можна знайти пісні, що їх співали в «збірну суботу», на вінчанні, але немає пісень, виконуваних на «заручинах» і «запоїнах», нема й пісень коровайних. Разом з тим серед сирітських пісень є справді рідкісні тексти, що дивують своїми невеликими розмірами і небагатослівністю, наприклад, «голосіння».
На такому весіллі в «збірну суботу» дівчина прощалася зі своїм дівочим життям, також у цей день «молода зі своїми подругами йшла на кладовище просити в батьків благословення і запрошувала їх на весілля» [Вяселле 1983, с. 10]. Варто додати, що все це відбувалося саме в суботу, оскільки «в слов’янській народній традиції субота здавна вважалася “жіночим днем”» [Крук 2000, с. 165]:
Зборная суботка настала,
Млода Франечка дзевак сабрала,
Сабраўшы, у радок саджала [А. Л. М.].
Як зауважив дослідник білоруського фольклору Л. Малаш, «…сирітські пісні в білоруському весіллі співали зазвичай під час тих обрядів, у яких обов’язково мусили брати участь батьки. Функцію батьків сироти виконували “посаджені батьки”, у деяких місцевостях від імені батьків виступав музикант, якого вважали знахарем, жебрак, котрий приходив сам на весілля, або його зустрічали на перехресті доріг, що відповідало народному уявленню про душі померлих предків, які витають там в образах діда й баби» [Вяселле 1983, С. 6]:
Цвітуць, цвітуць кветкі ў садочку,
Няма майго татачкі ў радочку.
Татачка мой — у зямелькі сырой.
Замест яго запрашу я музыку,
Музыка зайграе, за душу схапае,
Татачка пачуе, з зямелькі ўстане. [С. О. М.].
«У цих піснях розвивається поетичний образ надзвичайно емоційної сили і глибини, образ, який інакше і назвати не можна, як утілення невимірного людського горя. Майже всі основні прийоми і засоби традиційної пісенної поетики сходяться в ньому разом, в один поетичний згусток такої смислової ємності, яку можна знайти лише в народній творчості» [Гілевіч 1968, с. 87-88].
За уявленнями наших предків, «…душі померлих людей переселялися в рослини, дерева або тварин і перебували в безпосередній близькості до світу живих» [Крук 2000, с. 249]. Доволі поширеними образами-символами в пісенних текстах весільного обряду є дерева: яблуня, береза, калина, черешня. Наприклад, яблунька в сирітських піснях символізує молоду, у них порівнюється доля сирітки з деревом, за яким нема кому доглядати:
Стаяць яблыні распусціўшыся –
Некаму даглядаці.
Ляжаць яблычкі раскаціўшыся
— Некаму сабіраці.
[Вяселле 1983, с. 191].
Стаіць яблынька пасярод саду.
З яе яблычкі раскаціліся,
Некаму падабраці.
Стаіць сірата пасярод двара.
Яе вочкі заплаканы,
А некаму ўнімаці.
[Вяселле 1983, с. 154].
Іншого значення такий образ набуває в пісенних текстах, записаних у с. Леваши Речицького району, де «.яблунька може символізувати не тільки молоду дівчину, але і сирітську долю»: «Стаіць дзеванька каля хаты, // А некаму прыласкаці. // Стаіць ябланька каля хаты, // А некаму даглядаці» [С. О. М.]. Доволі часто трапляються пісенні тексти, у яких дівчина звертається за порадою до будь-якого дерева, наприклад, до черешні: «Ой, черешенька, скажи, идти ли мне за нелюбого? // Спросить мне больше некого, // Бо батьки мае у сырой зямельцы спять» [С. О. М.].
Образ жінки, молодої дівчини в білоруському фольклорі персоніфікований із черешнею. У весільному фольклорі цей образ символізує молоду, яка збирається заміж:
За гародам чарэшанька зеленька,
Пайшла замуж маладзенька.
Ой, куды ж ты, Валька, дай хадзіла?
Ты сваю галованьку пабеліла… [П. О. М.].
Іншого значення образ набуває в пісенних текстах, записаних у с. Леваші Речицького району, де «.яблунька може символізувати не тільки молоду дівчину, але й сирітську долю»: «Стаіць дзеванька каля хаты, // А некаму прыласкаці. // Стаіць ябланька каля хаты, // А некаму даглядаці» [С. О. М.]. Досить часто натрапляємо на пісенні тексти, у яких дівчина звертається за порадою до якогось іншого дерева, до прикладу, черешні: «Ой, черешенька, скажи, идти ли мне за нелюбого? // Спросить мне больше некого, // Бо батьки мае у сырой зямельцы спять» [С. О. М.].
Образ берізки, що найчастіше міститься в піснях, також «порівнюється з молодою» [Вяселле 1983, с. 18]. Він символізує не тільки самотність, але й молодість: «А ў полі бярозанька белая, // Наша Ніначка сіротачка бедная, // Адзінока адной стаяці, // маладосць сваю праганяці. // А не трэба адной стаяці, // Трэба мілага пачакаці» [А. Л. М.].
Берізка також слугувала містком між світом живих і світом мертвих. Як своєрідний символ зв’язку з потойбічним світом, вона часто фігурує в народних замовляннях і піснях [Крук 2000, c. 381]. Недаремно це дерево доволі часто згадано саме в піснях, присвячених сироті:
Ой, белая, белая бярозка,
Чаго на моры палягла,
Дзевачкам дарожку заняла?..
[Палесскае вяселле 1984, с. 126].
Свого часу в м. Речиці було заведено ставити берізку під вікном тієї дівчини, з якою парубок хотів одружитися, і щойно дівчина приймала пропозицію, її батьки викидали з вікна білу хусточку. Якщо дівчина була сиротою, вона сама викидала хусточку, наспівуючи при цьому пісню такого змісту: «Маладая дзеўка замуж збіралася // Замуж збіралася, й апраналася, // На бярозку кідала беленькую хустку, // Каб у жоны ўзяў, сперша вазьмі хусту» [П. О. М.].
Мабуть, найчастіше в текстах пісень весільного фольклору спостерігаємо образ калини, що має чимало значень, найпоширеніший з яких — символ заміжньої дівчини-сирітки:
— Уставай, татка, з ямы,
Уставай, татка, з гроба,
Замуж я выходжу,
Да цябе я ходжу.
Уставай, татка, з ямы,
Уставай, татка, з гроба,
Там жыве твая дачка, што цвет каліны берагла... [А. Л. М.].
У текстах сирітських пісень калина часто символізує молодість: «маладая — як калінка, маладая — як малінка.» [Палесскае вяселле 1984, с. 129], а от рубати кущ калини завжди означало горе, самотність.
Найяскравішим символом чистоти, цноти і юності є вінок: «Галоўка мая ў вянку, // Няма татачкі ў радку. // Галоўка мая ў цвеце, // Няма татачкі на свеце» [Вяселле 1983, с. 42]. Одразу після весілля було заведено знімати віночок і запинати хусткою голову нареченої, що символізувало перехід до стану жінки. Цей образ досить часто міститься в сирітських піснях, він символізує «.нові починання, радість, плодючість» [Тресиддер 1999, с. 36]. Не менш важливе значення має, на наш погляд, і сама форма вінка, яка «.об’єднує небесну символіку кола (досконалості) і кільця (вічність, безперервність, союз)» [Тресиддер 1999, с. 36]:
Засталася Ганначка сіротачкай,
Сумна Ганне стала,
Мішка ўзяў яе ў жоны,
Яна заплясала.
І вяночак палажыла
На сваю галоўку,
Буду я цяпер шчаслівай,
Круг замкнуўся роўна [А. Л. М.].
Не завжди вінок символізував радість і молодість, іноді він міг бути вісником майбутнього нещастя:
Засталася Ганначка адна,
Вяночак паціхоньку здымала… [А. Л. М.].
Символічне значення набуває вислів «Малада, малада, дзевак збірала, //Белу хустку апранала» [А. Л. М.], оскільки білий колір із часів античності вважали символом чистоти й дівочої цноти [Крук 2000, с. 63]. Зовсім невипадково, вважаємо, на рушнику — вічному супутникові людини протягом її життя — також наявний білий колір. «Білий — домінуючий колір садів під час їх переходу від зимового спокою до літньої оксамитової насиченості» [Крук 2000, с. 59].
Світ живої природи, представлений у весільних піснях, дивує і захоплює незвичними образними порівняннями: так, дівчину в текстах обрядових весільних пісень найчастіше порівнюють з голубкою, хлопця — з голубом, птахами, що символізують нареченого і наречену:
Лятуць, лятуць два галубы з бору ў сад,
Вядуць, вядуць Волечку на пасад. [С. О. М.].
Часто в текстах весільних пісень образи молодих уособлюють соловей і зозуля:
Салавей ляціць з зязюлей,
Вельмі хутка, у адзін рад.
Наша Ганна і наш Юрка,
Вельмі хутка беглі ў сад. [П. О. М.].
Не можна оминути увагою і споконвічний образ зозулі, яку порівнюють з нещасною, ридаючою сиротою. Походження цього символу пов’язано не тільки із сумним куванням птахи, але й з її життям, дуже схожим на гірку долю, оскільки дівчину-сирітку виховують із жалю та співчуття чужі люди, так само, як і дитинчат зозулі, котрих вирощують у своїх гніздах інші птахи [Вяселле 1983, с. 18]:
Ой, да распускаецца вішнёвы сад,
Ой, ляціць зязюлечка на пасад.
Ой, да распускаецца вішнёвы сад,
Час табе, ой Ніначка, на пасад [С. О. М.].
Існує думка, що зозуля є птахом-віщуном. Здавна заведено питати її, скільки років залишилося прожити людині. Образ пророчого птаха не є винятком і в сирітських піснях. Дуже часто трапляються сюжети, коли зозуля з’являється на тому місці, де сталася біда, або сирота у вигляді зозулі прилітає на могилу до своїх батьків перед тим, як іти під вінець:
Пытала зязюлька ў маці:
— Каго мне, маці, кахаці?
— Кахай маладога Іванку,
Жыві з ім у пашане і згодзе [С. О. М.].
Необхідно зауважити, що образ зозулі є певною «сполучною ланкою» між світом живих і мертвих, коли молода просить зозулю віднайти своїх батьків, щоб запросити на своє весілля; у деяких пісенних текстах, що співали в різних районах Гомельщини, висловлене прохання до солов’я або сокола про допомогу словами молодої:
— Пашлю сокала на Ўкраіначку па сваю радзіманьку,
А зязюлечку, галосну птушку, па сваю матуленьку.
Сокалы лятуць, лісточкі нясуць — радзіманька прыбудзе…
[Вяселле 1983, с. 46].
— Пашлю ж сакала на Ўкраіначку Па сваю радзіначку,
Сіву зязюльку павышай неба, Цяпер жа мне татка трэба…
[Вяселле 1983, с. 193].
— Пасылай, Ганначка, ясна сокала
На той свет па татачку,
А зязюльку на краіначку
Па сваю радзіначку
[Вяселле 1983, с. 198].
— Пашлю сокала, пашлю яснага
На той свет па мамачку
[Вяселле 1983, с. 55].
Пашлю сокала павышай неба,
Цяпер мне бацька трэба.
[Вяселле 1983, с. 197].
Зв’язок між світами уособлюють не тільки птахи, але й образи стихій — води і землі. Якщо вести мову про воду, то вона завжди була об’єднавчим чинником між земним і потойбічним світами: «Напішу я сіні папер, пушчу па вадзе. / Плыві, плыві сіні папер, ціха па вадзе, / Прыбудзе, прыбудзе, мая мамка, цяпер і ка мне, / Дай же мне парадачак, беднай сіраце» [Вяселле 1983, с. 209]. Тут, на нашу думку, варто згадати доволі влучний приклад з «Одіссеї» Гомера, коли Одіссей зустрічався зі своєю покійною матір’ю саме за допомогою води. Цікаво, що «.з давніх часів від створення Світу вода була і залишається однією з наймогутніших, загадкових і навіть таємничих космічних стихій, яка може легко перевтілюватися, перетворюючись то в лід, то в сніг, а то й у теплий довгоочікуваний літній дощ» [Крук 2000, с. 361]:
Наша Леначка — сіраціначка,
Пайшла да ракі,
Прасіць на вяселле маці прыйсці.
Няма адказу з глыбіні,
Бо снег ляжыць паверх вады... [А. Л. М.].
Образ землі є ще й символом нерухомості. Наші предки землю завжди наділяли найвищим ступенем святості й чистоти. Вона з нетерпимістю ставиться до опоганення і нечисті, тому землю, подібно до води, цінують надзвичайно [Крук 2000, с. 370]: «Сырая зямля дзверы заняла, акенцы засыпала.» [Палесскае вяселле 1984, с. 125]:
Сыра зямля на грудзь налягла,
Пясок насыпаўся [Вяселле 1983, с. 154].
Пайшла наша Верачка на пасад,
Зямельку перакінула цераз сад.
Зямельку перакінула цераз сад,
Пазвала сваю мамачку на пасад [А. Л. М.].
Щодо вітру, то цей образ не тільки об’єднує людей зі світом мертвих, але також є символом часу і його охоронцем:
— Ой, дай жа, божа, буйнага ветру.
Ой, раздуй, божа, жоўценькі пясок,
Ой, пусці, божа, майго татку да мяне.
[Вяселле 1983, с. 198].
Досить часто в сирітських піснях спостерігаємо таку форму оповіді, як діалог, а також «.складні форми діалогу, у яких бере участь відразу кілька персон, причім часто простежуються несподіваний перехід від авторського висловлювання до діалогу» [Вяселле 1983, с. 7]:
— Зялёная сасонка, ці ўсё вецце?
— Усё ж маё вецце вакруг мяне
[Вяселле 1983, с. 130].
— Ўстань, татачка, прашу на вяселлейка.
— Не ўстану, дзетка, да цябе…
[Вяселле 1983, с. 259].
Аналіз пісенних образів-символів, що містяться в текстах весільних обрядових пісень, які супроводжували найбільш значущу подію в житті дівчини-сироти із часів глибокої давнини, дозволяє дійти таких висновків: дівочу цноту й чистоту символізує не тільки образ вінка, але й білий колір; образ птаха символізує не тільки молодих (голуб і голубка), але і самотність, і «зв’язкових», які об’єднують світи живих і мертвих, де як поетичні образи-символи виступають птахи (соловей, сокіл, зозуля), а також символи стихій. Найпоширенішими амбівалентними образами-символами в текстах весільних сирітських пісень є дерева, наприклад, яблуня, береза, калина.
Вивчення образів-символів допомагає більш докладно зрозуміти тексти цих пісень і розкрити їхній глибинний, таємничий і прихований зміст.
Література
Вяселле. Песні : у 6 кн. / склад. Л. А. Малаш ; муз. дадат. З. Я. Мажэйка ; рэд. [(М. Я. Грынблат), А. С. Фядосік]. — Мінск : Навука і тэхніка, 1983. — Кн. 3. — 768 с.
Гілевіч Н. С. Наша родная песня. Навук.-папул. нарыс / Н. С. Гілевіч. — Мінск : Народная асвета, 1968. — 213 с.
Крук Я. І. Сімволіка беларускай народнай культуры / Я. І. Крук. — Мінск : Ураджай, 2000. — 350 с.
Ожегов С. И., Шведова Н. Ю. Толковый словарь русского языка: 80 000 слов и фразеологических выражений / С. И. Ожегов, Н. Ю. Шведова / Российская академия наук им. В. Виноградова. — 4-е изд., дополненное. — М. : Азбукович, 1999. — 944 с.
Палесскае вяселле / [уклад. і рэд. В. А. Захаравай]. — Мінск. : Універсітэцкае, 1984. — 303 с.
Тресиддер Дж. Словарь символов / Дж. Тресиддер. — М. : ФАИР-ПРЕСС, 1999. — 448 с.
Список інформаторів
- А. Л. М., 1950 р. н. — Андрєєва Людмила Миколаївна, жителька м. Гомеля, пенсіонерка, громадянка Республіки Білорусь.
- С. О. М., 1945 р. н. — Савіна Ольга Миколаївна, жителька с. Леваши Речицького р-ну Гомельської обл., пенсіонерка, громадянка Республіки Білорусь.
- П. О. М., 1952 р. н. — Панова Олена Миколаївна, жителька м. Речиці Гомельської обл., пенсіонерка, громадянка Республіки Білорусь.
Аўтар: О.П. Павлова
Крыніца: Слов’янський світ: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2012. — Вип. 10. — С. 198-208.
