Національно-визвольна війна українського народу 1648-1658 рр., яка була спрямована проти колоніального гніту Речі Посполитої, за незалежну Українську козацьку державу, мала величезний резонанc. Вона суттєво вплинула на міжнародне становище у Східній Європі, на розвиток національно-визвольної боротьби ряду сусідніх народів і в першу чергу Білорусі. Особливо потужним цей вплив був у прикордонних з Україною землях південної Білорусі, які нині входять до складу сучасних Гомельської та Берестейської областей. Саме тут особливо потужними були повстання селян, міських низів, за зброю бралася і православна шляхта. Хоча домінуючими тут були, принаймі в перший період, антифеодальні та релігійні мотиви, але можна говорити і про національний аспект боротьби білоруських повстанців.
Хоча про активну роль білорусів у Національно-визвольній війні проти Речі Посполитої писалося не раз, однак переважно це були науково-популярні замітки і компілятивні розділи в узагальнюючих працях та підручниках. Після класичних фундаментальних праць Михайла Грушевського і Вячеслава Липинського, у пореволюційний період солідних досліджень майже не з’являлося. Можна назвати однак важливі праці Миколи Петровського, Федора Шевченка та ще деяких українських авторів. В Росії ж про ці проблеми писав тільки передчасно померлий О. Мальцев. Суттєвим чинником, який негативно вплинув на стан розробки даної проблеми, є брак джерел, явно недостатній рівень археографічної роботи у цьому напрямку. Ситуація ускладнюється тим, що джерела з даної проблематики сконцентровані за межами України та Білорусі, вони з ряду причин опинилися насамперед у Росії та Польщі.
Останнім часом відбулися позитивні зрушення і тут, про що свідчить поява ряду статей і публікацій документів, важливі знахідки в архівосховищах сусідніх держав. Про особливо цінну нахідку варто сказати детальніше. У 70- х роках ХХ ст. відомий польський історик, дослідник військової історії Речі Посполитої, роду Радзивилів, видавець “Автобіографії” князя Богуслава Радзивила (1*) Тадеуш Василевський знайшов серед неописаних матеріалів 6-о відділу фонду “Архів Радзивилів” Архіву Головному Актів Давніх у Варшаві (далі –АГАД) незнаний досі рукопис, який містив у собі табірний щоденник (далі – ТЩ) князя Януша Радзивила (2*). Майже одночасно з цим історик Френк Сисин (США – Канада) зробив мікрофільм з даного рукопису і вивіз до Канади (Едмонтон, Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті). Тоді ж Ф. Сисин знайшов деякі фрагменти пам’ятки і серед матеріалів відділу рукописів Ягеллонської бібліотеки у Кракові і теж зробив відповідний мікрофільм. Ф. Сисин виявив на сторінках пам’ятки ряд незнаних досі листів Богдана Хмельницького і видрукував їх наприкінці 70-х рр. (3*). Пізніше він переключився на підготовку до англомовного коментованого перекладу фундаментальної “Історії України-Руси” М. Грушевського і праця над табірним щоденником Я. Радзивила була відкладена. Під час нашого наукового стажування в Канаді (вересень-грудень 1999 р.) особлива увага була звернена саме на мікрофільм ТЩ, були зроблені ксерокопії з мікрофільма і привезені до Києва, на підставі яких нами розпочата підготовка тексту ТЩ до друку. Зокрема, були вже видані ряд документів сподвижників Богдана Хмельницького (4*), опублікована також розвідка (5*) про битву під Загалєм 1649 р., яка сталася під м. Загаль на Мозирщині (нині- невелике село). Робота у даному напрямку продовжується і з кожною прочитаною і набраною на комп’ютері сторінкою все більше унаочнюється величезне значення даної пам’ятки як джерела з історії України та Білорусі середини ХУІІ ст.
Перш за все слід стисло зупинитися на постаті самого Януша Радзивила.
Він належав до одного з найзнаменитіших князівських родів Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ), обіймав ряд важливих посад у цій державі. Насамперед у 1648-1654 рр. він був польним гетьманом литовським, а з 1654 р. до своєї смерті (грудень 1655 р.) – великим гетьманом литовським. Слід відзначити, що Януш Кішка, великий гетьман литовський у 1640-1653 рр. був хворою людиною і не брав особистої участі у воєнних походах, передавши свої функціїї Радзивилу, котрий фактично був головнокомандуючим військами ВКЛ. Отже, саме він очолював каральні операції ВКЛ проти українських повстанців, починаючи з 1648 р., саме він виграв генеральні битви на білорусько-українському фронті у 1649 р. (Звягельська і Лоївська битви), 1651 р. (битва під Ріпками), що коштувало тисяч повстанських життів і насамперед життів наказних гетьманів повстанців (Ілля Голота, Михайло Кричевський, Мартин Небаба). Саме Радзивил у 1651 р. захопив і спалив Київ, а потім надав суттєву допомогу польським військам під Білою Церквою, що змусило українську сторону піти на укладення Білоцерківського договору 1651 р., менш вигідного, ніж попередній, Зборівський договір 1649 р. Цікаво, що після одруження у 1652р. сина Богдана Хмельницького Тимоша з дочкою молдавського господаря Василя Лупу Роксандою, Радзивил став родичем гетьмана України, оскільки був одружений із старшою дочкою цього молдавського господаря – Марією. Успішний розвиток Національно-визвольної війни українського народу, наполегливі дипломатичні зусилля Богдана Хмельницького, погіршення становища Речі Посполитої після вступу у війну проти неї Московської держави, Швеції, Бранденбургу і Трансильванії у 1654-1655 рр. призводять до зміни політичної орієнтації частини панівного класу ВКЛ, насамперед самого Януша Радзивила і його двоюрідного брата Богуслава (1620-1669 рр.). В роки “потопу” Речі Посполитої брати перейшли на бік шведського короля Карла Х Густава і навіть подумували про ліквідацію Люблінської унії 1569 р. і відродження ВКЛ як цілком незалежної від Польщі держави.
Тепер перейдемо до самої пам’ятки. У Речі Посполитій здавна була поширеною практика ведення різноманітних щоденників: приватних, сеймових, табірних, тощо. Табірні щоденники велися під час походу військ їхніми командувачами або канцеляристами останніх, причому паралельно могли вестися записи в інші щоденники високопоставлених учасників кампанії. Пам’ятки даної категорії різняться за своїм обсягом, манерою подачі матеріалу, але їх об’єднує тематика. Тут як правило день у день описувався маршрут просування військ (своїх і ворожих, хід боїв, стан постачання військ провіантом, дані розвідки, тощо). Яскравим прикладом є численні донесення Анджея М’ясківського – секретаря брата короля Яна Казимира – Карла Фердинанда, який постачав свого патрона інформацією про хід Берестецької та Білоцерківської битв 1651 р., причому ці донесення складають одночасно фрагменти його “Секретного щоденника”. Табірний щоденник Я.Радзивила є чи не найповнішим і найгрунтовнішим з усіх, створених у Речі Посполитій у ХУ-ХУІІІ ст. Він щоправда зберігся у неповному вигляді, збережена його частина охоплює події червня 1649-1653 рр. Бракує, на жаль, опису надзвичайно багатих подіями 1648 – першої половини 1649 років, а також частково 1653-1655 рр. Але і збережена частина ТЩ вражає своїм обсягом, містячи в собі понад 600 сторінок, писаних кількома руками (це явно канцеляристи, котрі постійно перебували при ставці Я. Радзивила). На жаль, пагінація сторінок є безнадійно поплутаною і вимагає нової. Через це проставляти посилання на конкретні сторінки рукопису до елементарного його опрацювання архівістами не має сенсу. Канцеляристи князя Радзивила педантично відзначали все важливе, що відбувалося у таборі військ ВКЛ, насамперед дії самого князя, включно з його участю у богослужіннях, обідах, оглядах частин, тощо. Фіксувалися всі висилки чат – роз’їздів, які мали здобути інформацію про дії повстанців, захопити “язика”, тощо; фіксувалися (це особливо цінна частина щоденника) свідчення полонених, добутих нерідко під час катувань. Не менш важливим є те, що на сторінки ТЩ Януша Радзивила вносилася у вигляді копій вся кореспонденція, яка виходила з-під пера князя (звичайно ж вона писалася під диктовку або з доручення князя, а не власноруч) і адресувалася королеві Яну Казимиру, воєначальникам і дипломатам Речі Посполитої, тощо, часом і керівникам Української держави. Особливу цінність мають листи представників повстанського табору, наприклад два листи чернігівськогот полковника М. Небаби до гомельського підстарости (1651 р.), стислі реєстри Війська Запорізького, з котрих наприклад довідуємося, що навесні 1649 р. у Гомелі крім Небаби, що вже відомо, перебував і інший полковник повстанців – Петро Головацький, нові свідчення того, що старший син Богдана Хмельницького – Тиміш брав участь у обороні від карателів Сіверської України та південної Білорусі навесні 1651 р.Тут же знаходимо і різноманітні універсали та накази князя, які були звернені як до підлеглих йому військ, насамперед щодо мобілізації, пересування військ, постачання провіантом, плану ведення воєнних дій, так і окремих білоруських міст (Могилев, Слуцьк, Чичерськ та ін.). У останньому випадку князя більше цікавило виконання містами своїх обов’язків щодо розквартирування військ та постачання їх провіантом. Щоправда, є ряд документів, у котрих князь висловлює невдоволення прихованою чи явною опозиційністю міст, часом погрожує міщанам за їх підтримку повстанців, чи безпосередню чи то посередню (наприклад, торгівля могилевських міщан з повстанцями). Одночасно тут вміщували й копії всіх листів і донесень, отриманих князем, за винятком очевидно суто приватних. Це як дипломатична кореспонденція, так і новини з інших театрів воєнних дій, в першу чергу з Волині та Поділля, де діяли коронні війська. Особливо цінними є донесення підлеглих Радзивилу офіцерів, котрі командували гарнізонами та окремими частинами війська ВКЛ, які діяли на території Білорусі. Тут знаходимо масу даних про розвиток національно-визвольної боротьби білоруського народу, про повстання в містах і селах, їх придушення карателями, про загальну ситуацію в ряді регіонів або населених пунктів Білорусі. Підсумовуючи сказане, можна твердити, що рівного ТЩ немає жодного джерела, яке б так грунтовно висвітлило хід воєнних подій у Білорусі та Сіверській Україні під час Національно-визвольної війни. Є там і чимало важливих даних, які стосуються Гомеля, Речиці, Мозиря та інших міст сучасної Гомельщини.
Перш за все, хотілося б вказати на можливість принаймі часткової реконструкції втрачених фрагментів ТЩ за 1648-п.п.1649 рр. Існує наприклад рукописний збірник з відділу рукописів Бібліотеки Чарторийських (№ 2576), у котрому міститься ряд матеріалів з кореспонденціїї Я. Радзивила за літо 1648 р. Окремі документи розпорошені по інших збірках, а деякі з них навіть друковані. У цьому плані варто звернути увагу на дві конфесати (протоколи допиту) білоруських повстанців, що відносяться до липня-вересня 1648 р. Такого роду документи неодмінно надсилалися командуючим військ ВКЛ, насамперед Я. Радзивилу, а раз так, то цілком ймовірно, що вони містилися на сторінках його ТЩ. Оскільки мова зайшла про ці конфесати (6*), то слід відзначити, що полонені повстанці були схоплені безпосередніми підлеглими Я. Радзивила – ротмістрами, шляхтичами Павловським і Смольським. Перша конфесата була створена на підставі свідчень чотирьох повстанців, насамперед Яреми Цецерки та Івана Левонтовича з Речиці. Полонені засвідчили зокрема широкий розмах повстання в південній Білорусі (“почавши від Валішевич до Мозиря, до Речиці, скільки є сел і волостей, всі покозачилися і присягли собі боронитися до останнього… Міста, котрі між собою з’єдналися і покозачилися, то, кажуть, Мозир і Речиця, Гомель, Туров, Лоїв, Бабура і інші”) (7*). У самій Речиці тоді стояв гарнізон із 700 (за іншими даними – 3000) повстанців. Знову ж таки згідно свідчень одного полоненого цей гарнізон складався виключно з місцевих селян та міщан, за іншими – тільки наполовину, а решта були козаки. Полковником речицьких повстанців був якийсь Покусин з Чернігова, а старшим над повстанцями всієї волості був Кемка, котрий перед тим особисто їздив до Б. Хмельницького у липні або серпні 1648 р. щодо інструкцій і підкріплень. Вождь повстання дав йому наказ, щоб він із своїми людьми далі не йшов, а “сторожив ці міста, тобто Речицю, Мозир та інші, від ляхів”. Пізніша конфесата (8.10.1648 р.), створена на основі свідчень насамперед Пилипа Хведорки з Чернігівщини та Василя Янушковича з Любеча, говорить, що Хмельницький уже видав універсал, котрим забороняв “відступати з Речиці, Гомеля і Лоєва”. Полонені показали і про взяття повстанцями Бобруйська, Ігумені, про похід на Бихів і Березень на р. Березині. Василь Янушкович вказав на свою участь у водному поході речицьких повстанців до Брагина, Мозиря, Петриковець і Бобруйська, про збір повстанського війська, яке стало в Брагині, про зміни в їх керівництві. Оскільки колишній полковник Кизим втопився у Мозирі (у Прип’яті?), то на його місці став “Гаркуша, родом з Бихова” (8*). Якщо зважити на подальші свідчення документів із ТЩ про Гаркушу, котрий, виявляється, був родичем Богдана Хмельницького, то можна зробити чіткий висновок про родинні пов’язання гетьмана України з Білоруссю. (Цікаво, що в світлі нововиявлених нами документів з польських архівів простежується білоруський слід і в родині вождя національно-визвольного повстання 1593-1596 рр. Северина (Семена) Наливайка, швагер якого (чоловік сестри) був з Слуцька і навіть відкрив брами цього міста перед Наливайком під час повстання). Можна вказати і на одну з конфесат, вміщених у ТЩ, яка стосується подій під Загалєм.* Так, писарем у полковника Голоти був польський шляхтич з Кам’янця-Подільського Сильвестр Дубина, який в ході битви перейшов на бік карателів. Одна з його дружин жила під Клецьком при дворі мачухи литовського стражника С. Мирського. Інший полонений потрапив джол ворожихь рук із зброєю в руках. Це був Януш Реймошевський (у козаків він був знаний під іменем Івана Бугая), уродженець села Тараси, що під Речицею. Ще зовсім молодим він вступив до Війська Запорізького, яке під керівництвом знаменитого гетьмана Петра Конашевича- Сагайдачного у 1614 р. прямувало через цей край на Москву. Таким чином, юнак з-під Речиці прослужив у лавах Війська Запорізького понад 25 років! Такі факти дають підставу твердити про міцніші, ніж видається на перший погляд, зв’язки Січі з Білоруссю, про більшу роль етнічних білорусів на Запорізькій Січі.
Цілий блок документів, якими власне відкривається збережена частина ТЩ, стосується битви під Загалєм 17 червня 1649 р. за новим стилем. Хід цієї битви, оспіваної навіть в піснях, досліджуваних свого часу акад. М. Возняком, грунтовно описано нами на підставі ТЩ (9*). Тут вкажемо тільки на те, що керівник авангарду повстанських військ, виступаючи в похід, дістав від Б. Хмельницького чітке завдання: йти на Речицю, яка на той час ставала місцем концентрації військ Я. Радзивила,оволодіти нею і Лоєвом і взяти в свої руки стратегічний вузол, який давав змогу контролювати Дніпро й Сож – важливі артерії, по котрій здійснювався зв’язок між Білоруссю та Україною, забезпечення військ боєприпасами і провіантом, водночас не дати можливості карателям розгорнути наступ на Гомель (ним повторно оволодів М. Небаба 3.04.1649 р.). Потім Голота, долучаючи до своїх трьох тисяч козаків місцевих повстанців – білорусів, мав йти на Могилев, а звідти на саму столицю ВКЛ – Вільно. Ставши правителем ВКЛ, Голота мав йти на польсько-литовські кордони, об’єднуватися з Б. Хмельницьким і йти разом до берегів Вісли.
Документи ТЩ засвідчують високий бойовий дух українських і білоруських повстанців.Так , про згаданого Ярему Цецерку каратель, що вів протокол допиту, зазначив: ”такий твердий був цей хлоп, що чим більше його катували, тим менше говорив і просто, стиснувши зуби, мовчав, за що був посаджений на палю”. Був посаджений на палю і Іван Левонович. Коли полонених українців і білорусів, захоплених у полон після поразки під Загалєм вели на страту, то вони поводили себе мужньо, що й занотував у конфесаті один з карателів: ”Такі були запеклі ці козаки, що жоден не просив помилування, а взагалі добровільно витягував шию на смерть (під катівський меч – Ю.М.), ніби за медом. А коли в’язнів питано: ”Навіщо ви сюди, мужики, прийшли?”, вони відповідали: ”Та бачите, що не телята пасти; от пішли ляхів бити!” Хоча битва під Загалєм була програною повстанцями, але вони не склали зброю. Рештки війська Іллі Голоти відступили і обрали на його місце рідного брата загиблого – Григорія Голоту, котрий проголосив себе брагинським полковником. Розгорнулися нові бої під Бабичами, Мозирем, Петриковим та іншими містами. Особливу активність виявляв колишній мозирський міщанин Іван Сідляр, який був керівником місцевиих повстанців ще з літа 1648 р. ТЩ називає серед його сподвижників Одинця (чи не родич відомого козацького дипломата і соратника П. Сагайдачного – Петра Одинця?), також чорнобильського полковника Григорія Григоровича. Потім з Речиці втік козацький сотник, взятий перед тим у полон під Загалєм. Він приніс звістку про підхід до Речиці головних сил Я. Радзивила на чолі із самим князем, що змусило повстанців тимчасово відступити, чекаючи на свої головні сили, керовані М. Кричевським. Враховуючи підхід головних сил повстанців, Радзивил на початку липня 1649 р. зайнявся “чисткою” краю. Коли дійшла звістка про підхід Кричевського до Речиці, він вжив негайних заходів і зокрема наказав спалити речицькі передмістя. Ця звістка виявилася однак перебільшеною, оскільки відбувся лише напад повстанців на село під Речицею. Цей напад очолили брати Костиренки, керівники місцевих загонів, які діяли в краю і пізнішк (ТЩ фіксує їхні дії і навесні 1651 р.). Однак передмістя уже були спаленими і під час пожежі було виразно чути вибухи від прихованого пороху. Радзивил наказав провести слідство і заарештувати власників тих будинків, в котрих лунали вибухи. Було також знайдено карателями дві сховані невеликі гармати (одна з них типу мортири). Це безперечно свідчило про підготовку речицянами повстання і стривожений Радзивил наказав тримати всіх підозрілих у в’язниці, доки він сам не прибуде до Речиці і не розбереться з цим. Незважаючи на репресії карателів повстанці М. Кричевського мали чимало інформації, яку постачали їм цілком добровільно місцеві селяни і міщани. З ослабілої після репресій Речиці мало що можна було довідатися, але тут прийшли на допомогу селяни з села Борзова, що у трьох милях від Речиці. Вони давали повстанцям знати “про все, що діється в Речиці”, яка була штабом і головним табором Я. Радзивила протягом майже всього періоду з липня 1649 по 1653 рр.
Хід Лоєвської битви, на жаль, слабо відбився в ТЩ, ймовірно через втрату фрагмента пам’ятки. Однак є важливі дані про прибуття в край після укладення Зборівського миру сподвижника Богдана Хмельницького, видатного дипломата Силуяна Мужиловського (син відомого білоруського письменника-полеміста, православного протопопа із Слуцька – Андрія Мужиловського). Мужиловський провів переговори з Радзивилом, після чого зайнявся розведенням військ, зокрема за умовами Зборівського миру повстанці мусили покинути Гомель. Про місію Мужиловського свідчать і деякі інші джерела, наприклад німецька хроніка “Театр Європи”.
Зборівський мир був компромісним і не влаштовував цілком обидві сторони, тому навесні 1651 р. війна вибухла знову. Починаючи з березня – квітня 1651 р. ТЩ сповненюється донесеннями командуючих окремими загонами військ ВКЛ (Павша, Курпський, Павлович та ін.), які рясніють свідченнями про повстання у цьому регіоні, найчастіше під Мозирем, Бабичами, Бобруйськом, Брагином, Гомелем, Хойниками, Чичерськом, Речицею та ін. Так, 4.04.1651 р. шляхтич Курпський зайняв Хойники для оборони від повстанців, а 9 числа аналогічно вчинив Симон Павша у Бабичах, змусивши повстанців Сідляра, Одинця і Булавки відступити до Чорнобиля. У своєму листі від 7 квітня з Бабич Павша відзначив, що якби не було шляхетських гарнізонів у Овручі, Бабичах, Хойниках та ін., “певно б і ці краї збунтувалися б”. Хвиля повстань невпинно зростала. Великим успіхом було чергове оволодіння силами чернігівського полковника Мартина Небаби Гомелем. Знов Речиці судилося бути в центрі подій… Доля кампанії 1651 р. була вирішена на полях Берестецької битви та битви під Ріпками, які були програні повстанцями. Але повстання тут не припинялися аж до укладення Білоцерківського договору 1651 р. Важливі дані знаходимо в деяких листах, писаних офіцерами Я. Радзивила, які частково відбилися в ТЩ, а частково розпорошені по інших зібраннях, в т.ч. й у фамільному архіві Радзивилів. Так, шляхтич Павло Яблоновський писав з Речиці 1.09.1651 р. до великого гетьмана литовського Я. Кишки про події в околицях міста, зокрема в Лоєві, про переправу через Дніпро кількатисячного козацького загону, який нібито має намір йти на Речицю, куди стягувалися війська Речі Посполитої. (АГАД. — Ф. ”Архів Радзивилів”, відділ 5.- № 5720.). Шляхтич Могильницький писав 10.09.1651 р. з-під Речиці тому ж про дії повстанців, зокрема про те, два їхніх кервника Шарапата і Суганята громлять човни й байдаки, йдуть на Речицю, погрожують напасти на місто. 25 вересня він додав крім іншого й таке: ”Біля Речиці кружляють три гультяйські вожді, котрі живучи в болотах, нападають, забирають у нас челядників…, часто чинять нам тривоги” (АГАД.- Ф. ”Архів Радзивилів”, відділ 5.-№ 9903). Майже тоді ж було написано листа за тією ж адресою і шляхтичем Яном Хребтовичем, котрий просив про підкріплення. (АГАД . — Ф. ”Архів Радзивилів”, відділ 5.-№ 2179). Є в цих листах і окремі свідчення про те, що відбувалося в самій Речиці та її околицях. Так, ротмістр Давид Тарасовський писав з-під Речиці 26.07.1651 р. до Януша Кишки: “скрізь біля Речиці великий голод, не тільки борошна, але й трави нема. Наше військо стало табором, все змучене” (АГАД. — Ф. “Архів Радзивилів”, відділ 5. — № 16085).
Влада Речі Посполитої над південною Білоруссю через деякий час зміцніла, але ненадовго. У 1654 р. не тільки південна, але майже вся Білорусь була визволена з-під влади Речі Посполитої, починають формуватися козацькі полки в Білорусі (Білоруський, Чауський, Биховчський та ін.), котрі як і аналогічні козацькі полки в Україні, ставали центрами відродження власної держави білоруського народу. Дана винятково важлива проблема потребує окремої розмови. Тут відзначимо тільки, що події 1654-1655 рр. не увійшли у збережену частину ТЩ Януша Радзивила, і тому залишається сподіватися на подальші успішні архівні кверенди.
Завершуючи розповідь відзначимо, що на сьогодні нами вивчено приблизно десяту частину табірного щоденника Радзивила. Але вже нині можна констатувати, що на його сторінках знаходиться багато нових важливих даних, які засвідчують потужні традиції національно-визвольної боротьби українського та білоруського народів, значну роль в цих подіях населення Речиці, Мозиря, Гомеля та інших центрів південної Білорусі.
- Bogusław Radziwiłł. Autobiografia. Warszawa, 1979.
- АГАД. Ф. “Архів Радзивилів”. Відділ 6. № 36.
- Sysyn F. A contemporary’s Account of the 10 Khmelnytskyi Uprising // Harvard Ukrainian Stadies. December. V.2.N 4. S.500-524.
- Мицик Ю.А. Невідомі листи керівників Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. // Український історичний журнаЛ. 2001. № 1. С.134 –147.
- Мицик Ю. Полковник Ілля Голота і битва під Загалєм 1649 р. // На службі Кліо. Збірник наукових праць на пошану Любомира Романа Винара з нагоди 50-діття його наукової діяльності. Київ –Нью-Йорк – Торонто – Париж – Львів. 2000. С.176-189.
- Документы об Освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. Киев, 1965. №№ 39, 59.
- Там же. — № 39. — С.105.
- Мицик Ю.А. Невідомі листи… С.145.
- Мицик Ю. Полковник Ілля Голота С.189.
Аўтар: Юрій Мицик
Крыніца: Трэція Міжнародныя Доўнараўскія чытанні (г. Рэчыца,14-15 верасня 2001 г.) / Гомел. дзярж. ун-т імя Ф. Скарыны, Рэчыц. раен. выкан. кам.; Рэдкал.: Лебедзева В.М.(адк. рэд.) і інш.
