Польський хроніст Самуель Грондський і його опис Лоївської битви 1649 р.

0
61
Польський хроніст Самуель Грондський і його опис Лоївської битви 1649 р.

Самуель Грондський (20-і рр. XVII ст. — після 1672) походив із знаного польського шляхетського роду. Він здобув добру освіту, брав участь у військо­вих походах, виконував дипломатичні доручення, ведучи переговори з Б. Хмельницьким. Під час “потопу” 1655-1657 рр. перейшов на бік шведсь­кого короля Карла Х Густава, а трохи пізніше — трансільванського князя Д’єрдя II Ракоці, брав участь у поході свого нового володаря на Краків. Після пораз­ки Ракоці Грондський емігрував до Трансильванії, де був секретарем Д’єрдя II й його спадкоємця Михая I (1661-1690) (1). Останньому Грондський і при­святив свою фундаментальну латиномовну хроніку “Історія козацько-польської війни”, створену близько 1672 р., хоча матеріал для неї він готував ще з 50-х років XVII ст. У ній знайшли відбиття події 1648-1672 рр., які переважно відбу­валися на території Речі Посполитої та України, особливо ж Національно-виз­вольної війни українського народу 1648-1658 рр. Головним її джерелом був латиномовний твір польсько-німецького хроніста Йоахіма Пасторія, видруку­ваний у Гданську у 1652 р. “Війна скифо-козацька”. Він же ліг в основу по­відомлень Грондського про Лоївську битву і події 1648-1649 рр. у Білорусі та на Сіверщині. Тому його звістки нерідко є вторинними, а опис Лоївської битви — досить поверховим. Водночас тут є деякі цікаві оригінальні звістки. Це стосується, наприклад, згадки про те, що полковник Ілля Голота брав участь у морських походах запорожців проти Туреччини (2), про те, що Хмельницький планував послати на допомогу М. Кричевському 60-тисячне військо на чолі з майбутнім ніжинським полковником та наказним гетьма­ном Іваном Золотаренком. Є звичайно й помилки, зокрема полковник Матвій Гладкий не загинув у Білорусі чи на Сіверщині у 1648-1649 рр., а був стра­чений з наказу Б. Хмельницького 8 січня 1652 р. за участь у заворушеннях проти гетьмана, викликаних Білоцерківськими миром; під терміном “Лит­ва”, “литовці” слід розуміти не стільки власне Литву та етнічних литовців, скільки Білорусь та білорусів (литвинів). Хоча Грондський походив з панів­ного класу Речі Посполитої, однак досить об’єктивно змалював Національ­но-визвольну війну українського народу 1648-1658 рр. На це вплинула й та обставина, що він перейшов у табір противників Речі Посполитої, куди в той час входили Україна, Швеція й Трансільванія.

Рукопис твору Грондського тільки одного разу було видано латинською мовою угорським професором Каролем Коппі (Пешт, 1789) (3), але він ніколи не перекладався жодною з інших мов. Хоча його окремі звістки інколи вико­ристовувалися дослідниками, але й досі не існує спеціального дослідження, присвяченого йому, дане цінне джерело з історії України надто тривалий час перебуває поза увагою істориків. Нині нами провадиться робота по перекла­ду українською та коментуванню хроніки Грондського і до уваги читачів про­понується її фрагмент, котрий має особливу цінність для істориків Лоєва.

Примітки:

  1. Мыцык Ю. А. Записки иностранцев как источник по истории Освободительной войны 1648-1654 гг — Днепропетровск, 1985. — С. 63-64.
  2. Мицик Ю. Полковник Ілля Голота і битва під Загалем 1649 р. // На службі Кліо. Збірник наукових праць на пошану Любомира Романа Винара з нагоди 50-ліття його наукової діяльності. — К. — Нью-Йорк — Торонто — Париж — Львів, 2000. — С. 176-189.
  3. Національна бібліотека України ім. Вернадського. — Відділ стародруків. — Р. 1206; Р. 1374. (Grondski S. Historia belli cosacico-polonici. Pestini, 1789).

* * *

“… повстання, мов пошесть, прокралося через Полісся, у Київське та Чернігівське воєводства, і, зрештою, по довгому лісовому тракту, що межує з Литвою, дійшло й до Литви, де діяв найславніший серед козаків полковник Гладкий. Він з таким успіхом здійснив свої спроби, що гетьман Ян (по народ­ному Януш) Радзівіл, віце-командувач литовського війська, в той час, як інші литовські магнати були зайняті спочатку на виборах короля, а трохи згодом і на коронації, розглядаючи ті місця, в яких нічого такого не очікувалося, не змогли нічого вдіяти зі свого боку, і, поклалися на допомогу з боку командува­ча Литви Кишки. Останній же залишився удома, оскільки був вражений тяж­кою недугою, знесилений, тому не був здатен до прийняття рішень. Тим часом завдяки зусиллям Гладкого в тих краях скупчилося дуже багато простолюду грецького віровизнання і сталося так, що деякі міста, як от: Стародуб, Гомель та інші через зрадницькі дії потрапили під владу Гладкого. З цієї причини було ухвалено, щоб усі обивателі були готові до посполитого рушення, якщо з цьо­го приводу буде наказ короля. // (с. 98-99) (Далі мова йде про мобілізацію коронних військ, опис облоги Збаража та Зборівської битви, укладення Зборівського миру 18 (8)серпня 1649 р. — О. К.)

Про цю справу (між повстанцями, які облягали Збараж і обложени­ми — О. К) йшла суперечка між ними майже вісім днів безперервно, коли дійшла чутка про страшну поразку своїх від Радзивила // (с. 111) й загибель Гладкого. Взявши це до відома, Хмельницький одразу ж відступив від Збара­жа, з усім своїм і татарським військом. (далі йде розповідь про призна­чення королем урядовців, наводиться уривок з анонімного латиномовного публіцистичного твору, скерованого проти Зборівського миру, коронно­го канцлера Єжі Оссолінського та Адама Киселя — О. К.) // (с. 114) Коли ж ті, хто перебував в облозі, дізналися, на яких умовах був укладений мир, то стали аж скреготати зубами на канцлера; бо він таким ганебним учинком він без будь-якої необхідності насолив королеві і це ще дужче їм боліло, коли надійшла звістка про неабиякі успіхи в Литві Радзивила . Останній, подав­шись з коронації у Литву, оскільки командувач був тяжко хворий, взяв на себе завдання оберігати дану провінцію у цьому несподіваному випадку. Не маю­чи досить сил для того, щоб учинити опір на рівнині ворожим силам, тим не менш, він збирав кожного дня все більші сили, а основні фортеці укріпив гар­нізонами: головним чином місто Бихов, охороняти яке він доручив Яну Потію, Владиславу Воловицькому та М. Сапізі, придавши їм шляхту з Оршанської провінції: вони й вчинили там надзвичайно впертий і вдалий опір. А в місті Слуцьку, яке належало Богуславу Радзивилу, поставив комендантом Яна Сосновського, віленського економа (?), котрий захищав його з відвагою, прита­манною справжнім воїнам. Тим часом Пінськ, дуже людне і густонаселене місто, через зраду міщан перейшло у ворожі руки. Однак завдяки мужності // (с. 115) Мирського — литовського стражника, Олександра Коморовського, також Самуеля Корвіна Гонсевського, Павла Невяровського, Луки Фельція та багатьох інших, котрі збіглися для гасіння тієї пожежі і, затіявши бій, вбили Гладкого та всіх козаків, котрі були з ним всередині міста й повернули собі місто. Оскільки це було головне пристановище для повстанців, то для того, аби нагнати страху іншим, котрі вчинили віроломство, їх знищили вогнем і залізом; здобич же потрапила у руки воїнів. Козаки і в Черокові були т акож добряче побиті Горським. Після того як новобранці з різних областей ново­бранці та численні війська магнатів перейшли на бік Радзивила, щоб утво­рити справжню армію, Радзивил почав рухатися табором до Дніпра. Почувши про його прихід, деякі міста, які були на боці козаків, тепер знову, з власної волі, перейшли на бік Радзивила, наприклад, Туров і Городок, за що дістали помилування. Потім рушили табором до міста Мозир, яке знехтувало всіма мирними пропозиціями Пароловського (Павловича -?О.К.) й Мирського, котрі тоді з якимсь загоном рухалися попереду. Це місто під час облоги дуже вперто захищали повстанці на чолі з Міхненком. Радзивил, дійшовши туди, всіма силами вчинив напад на місто, і внаслідок надзвичайно запеклого штурму протягом кількох днів, завдяки неабияким зусиллям вирвав місто // (с. 116) з ворожих рук, порубавши захисників: голову ватажка повстанців було відтято рукою ката і цю голову для постраху інших Радзивил наказав повісили на фортечній вежі. З Мозиря він вирушив до Бобруйська, розташо­ваного біля річки Березини, яке оточили Волович, Тождзєрський і Матіяс Фрондкервський (Фронцкевич -?О. К). Ці майже нічого не домоглися, але коли з’явився сам гетьман Радзивил, то з його приходом міщани спов­нилися страхом й одразу ж стали просити у нього помилування. А той, зая­вивши, що він уміє щадити підлеглих і у відповідь на їхні благання виявив милість з умовою, щоб усі мешканці повиходили з міста й кожен окремо поклав зброю до їхніх ніг, а ватажків повстання віддали б у їхні руки. Але побачивши, що міщани з власного та свідомого зловмисництва збираються, підпаливши дерев’яні балки на вежі, заподіяти собі смерть, немовби відкидаючи її від переможця, воїни Радзивила воїни поспішили до охоплених полу­м’ям підданих. І добряче обгорілий вождь повста нців Поддубницький (Поддубський — О.К.), шукаючи іншого засобу, щоб охолодитися й врятува­тися, кинувся у течію річки, але був звідти витягнутий і переданий в руки переможців, після чого був спалений на палі. Зрештою й Радзивил, схоплений тяжкою недугою, змушений був задля лікування відійти до себе; і тому вирі­шив не рушати далі табором; він тільки зажадав від своїх службовців, щоб вони виявили велику пильність // (с. 117) і не допускали виникнення нових заворушень знову в якихось місцях.

Хмельницький дізнавшись про це, відрядив одразу ж Іллю Голоту, котрий на чолі інших козаків хоробро воював проти турків у всіляких справах і був добре знаним. Голота, подався в Литву з боєздатним військом, чиї ряди щод­ня зростали безліччю простолюду. Знаючи, що литовське військо розмістило­ся біля річки Прип’ять, він вирішив вчинити на нього раптовий напад і мало не домігся свого, коли би зміг підкрастися до тих, хто вже не так сильно пиль­нувався, однак з волі якогось випадку про його засідку донесли до якихось литовських полків, а саме: до Фаленцького й Гонсєвського і командира піхо­тинців Донарського. Ці ж, не зволікаючи і швидше, ніж про це подумав ворог, рушили йому назустріч і змусили Голоту ганебно тікати. Цей же загнаний у трясовину, звідки не мав ніякої змоги вибратися й оточений з усіх боків, був приречений на знищення, і зрештою і сам загинув. Ось так мистецтво глузує з мистецтва.

Після загибелі Голоти на його місце за наказом Хмельницького став Сте­пан Подобайло, котрий осів на берегах, де Сож (Zula) впадає в Дніпро, й укр­іпився всіма можливими способами; він спалив Лоїв, місто розташоване біля Борисфену, а потім і фортецю, щоб литовці не скористалися нею. Гонсевський, // (с. 118) вийшов супроти нього з вишколеною піхотою й вирішив майже на тій зупинці потривожити його. Тим часом з’явився з понад 30-ма тисячами козаків інший козацький командир, на ім’я Кричевський. Це був поляк за по­ходженням, він потрапив у полон у битві під Корсунем. Завдяки Хмельниць­кому, з поваги до старої дружби, котра між ними колись зав’язалася, він був визволений з татарських рук і зрештою затягнений на козацький бік і ласкави­ми вмовляннями Хмельницького, і щедрими подачками. Невдовзі він став начальником сильного війська. Дізнавшись про прихід Кричевського, Гонсевський зі своєю піхотою подався до безпечніших місць. Тим часом Радзивил, одужавши, повернувся до свого війська, і зупинився табором біля міста Боб­руйська.

Кричевський, побачивши, що Гонсевський вислизнув з його рук, став розпускати чутки про себе, нібито він має намір попрямувати до міста Речиці, розташованому у дуже зручному місці біля річки Прип’ять. Насправді ж він вирішив дістатися табору Радзивила, і цю справу так вів обережно, що Радзивил, хоч і послав у розвідку Самуеля Коморовського, а потім і Адама Павловича, бувальців у проведенні таких справ, однак Кричевський, коли розвідка попрямувала іншою дорогою, їх так обдурив, що з’явився до Радзивилового табору швидше, ніж перше встиг помітити це князь Радзивил. Але з огляду на те, що дуже уважний князь тримав військо готовим до будьяких несподіванок, // (с. 119) то ця поспішність ворога не дала бажаного успіху. Отже першим Лукаш Ходкевич з загонами кінноти і чотирма сотня­ми піхоти, став стримувати той раптовий напад ворогів з великим зусиллям, аж поки решта війська Радзивила відправилася на поміч в прекрасному по­рядку на битву з ворогом і невдовзі Гонсевський і Невяровський з загонами списоносців з такою силою увірвався в найщільніші лави ворогів, що ліве його крило, майже повністю розбите, було змушене тікати в ліс. Однак домчавши до лісу немов до якоїсь схованки, вони спішились і зуміли покласти трупом багатьох переслідувачів — литовців, часто і вміло стріляючи з рушниць. Коли ж з’явилися нові сили Радзивила, вони побігли у глибину лісу й потроху розсія­лися. Козаки зауважили, що переслідувачів було всього кілька хоругов, які далеко відійшли від табору, тому почали їх потроху звідусіль оточувати. Та ось Коморовський, який повертався у дуже слушний момент з тієї розвідки, зрозумів з брязкоту зброї, що насправді діється, з’явився несподівано в тилу ворога і цим урятував своїх товаришів. Він нагнав неабиякого страху на ворога, котрий запідозрив, що йому готують за сідку, вирішив, що найліпше поквапитися з відходом у найближчі ліси і там похапцем укріпитися. Ворог оточив себе валом із зрубаного дерева й трупів посічених людей. І коли ли­товське військо з неабияким напруженням сил посунуло з великим по­спіхом, // (с. 120) щоб штурмом здобути це укріплення, козаки з різних боків вчинили стрілянину внаслідок чого литовці зазнали сильної шкоди, особливо ж кіннота. Поміж ними був і смоленський воєвода Гонсевський, який втратив там пораненого коня, а сам був поранений кулею в груди. Коли б його не винесли з поля бою ті, хто стояв поруч, то навряд чи він врятувався б. З цієї причини решта змушена була тікати до табору; вони повернулися разом з тими, хто бився на правому фланзі. Тоді вони з такою силою вчинили напад на козаків, що почали перемагати.

Поки все те діялося, Подобайло, про якого було сказано вище, з п’ятнад­цятьма тисячами піхоти, сівши у човни, попрямував туди, де сподівався знай­ти Кричевського, не відаючи, однак, що власне за цей час сталося. Одначе, оскільки він рушив до нього з допомогою вже після завершення битви, то не знайшов спільників, а сам прямував на погибель. Однак намагаючись уник­нути цього, він став на березі річки поспіхом зводити укріплення. Проти нього Радзивил послав основні сили кінноти і піхоти. Коли вони пройшли зовсім не­багато, він сам кинувся на ворога. Зрештою Радзивил мав надію на те, що Кричевський або зник у лісах, або ж подався до глибоких лісових пасовищ, звідки не знайде виходу в інший бік. Залишивши для захисту табору частину піхоти, Радзивил разом із слугами, а піхота із зручнішого боку, вдарив на во­рога так, // (с. 121) що його воїни зазнали значних втрат, але й козаки були в лютій січі так побиті, що мусили тікати. Для порятунку їм залишалося лише одне: переправитися на інший берег. Тому вони поодинці побігли до човнів, а багато з них було скинуто в річку. Вони посилено гребли, висунувши голову, а переслідувачі безперервно стріляли по них, ніби по качках на болоті, внаслі­док чого козаки зазнавали таких втрат, що зовсім мало хто з них вийшов з цієї скрути.

Після цього залишилося тільки укріплення з возів Кричевського, проти якого Радзивил, з метою досягти цілковитої перемоги (він сам був тут з кіннотою, оскільки вже приступив до своїх обов’язків і очікував підсумку на відстані) відрядив інших піхотинців, котрих залишив для охорони табору, на чолі з литовським стражником Мирським, Рейнгольдом де Тізенгаузеном, Нольдом і Вехманом, котрі обливалися потом під час штурму цього укріп­лення, обнесеного потрійним рядом скріплених ланцюгами возів, побоюючись, що Кричевський вирветься з лісів і прийде на допомогу своїм. Дізнав­шись про те, що він вискочив на широке поле, Радзивил, не гаючись, виши­кував вояків, найперше послав наперед стрільців, а невдовзі й інших і тих, хто підходив, і вчинив напад на Кричевського. А той, не можучи стримати литовців, намагався повернутися назад, у глибину лісів, а свій відхід перед цим прикрив усілякими перешкодами. Тут він натрапив на Павловича // с. 122) який до цього часу був посланий в роз’їзд із Коморовським. Прийшовши, він за межами табору затримався від страшного брязкоту зброї, однак, насам­кінець, полишив зволікання і, бажаючи помститися, з такою стрімкістю на­кинувся на ворога, котрий тікав, що Кричевський був змушений зупинитися. Коли ж попереду йшов Павлович, а з тилу вперто насідав Радзивил, отже не було ніякої надії на допомогу, то вороги кинулися врозсип, хто куди. Кричевський, зручно скористався тим, що Радзивил припинив бій через настан­ня ночі, відвів свій військовий корпус у табір, залишивши варту. Він мав намір зранку відновити бій із страшним сум’яттям у душі. Він сподівався, покинувши усі обози, які могли ст ати на перешкоді при втечі, поспішно по­датися у найвіддаленіші хащі. Але оскільки він зазнав кількох поранень, тому йому було дуже незручно втікати. Його люди побачили, що своїм зволікан­ням він принесе їм явну небезпеку, то Кричевський був покинутий напівжи­вим на дорозі, а наступного дня він потрапив до рук литовців, і врешті помер. Відтак увесь табір Кричевського був розсіяний, з якого литовці за неабиякі труди й пролиту кров винесли, окрім провіанту, здобич. Однак, попри цю яскраву й незабутню перемогу Радзивила, звістка про це не змогла швидко дійти до короля, бо всі дороги були перекриті козаками. Хмельницький же, взнавши про все від своїх людей, був змушений виконувати умови переми­р’я й втихомирення, більше не одважувався їх порушувати й сам з татара­ми відійшов від Збаражу. А те військо ж із 60 тисяч вояків під командуванням Золотаренка, яке він спорядив на підмогу Кричевському, Хмельницький відкликав назад, коли воно вже почало переходити через Прип’ять”


Коментар:

С. 97

Януш Радзивил (1612-1655), польний гетьман литовський у 1648-1654 рр., великий гетьман литовський у 1654-1655 рр.

Януш Кишка — великий гетьман литовський у 1648-1654 рр.

С. 98

Микола Потоцький — великий гетьман коронний у 1646-1651 рр.

Марцін Калиновський — польний гетьман коронний у 1646-1652 рр., чернігівський воєвода у 1635-1652 рр. Грондський невірно подав першу літе­ру його імені, очевидно це сталося внаслідок друкарської помилки.

С. 115

Самуель Корвін Гонсевський — польний гетьман литовський у 1654­1667 рр.

С. 116

Пінськ впав 10 лютого 1649 р. Полковник Міхненко потрапив живцем до рук карателів і був страчений. Див.: Мицик Ю. З нових документів про Національно-визвольну війну українського народу (1648-1658 рр.) на Сіверській Україні // Сіверянський літопис. — 1999. — № 2. — С. 19.

С. 117

Битва під Загалем, у котрій загинув І. Голота, мала місце 17 червня 1649 р. за н. ст. Тут важливу роль відіграли сили полковника Великого князівства Литовського Валеріяна Фаленцького та полковника шотландських найманців Доновая, якого Грондський помилково називає Донарським.

“Степан Подобайло”. Мається на увазі Стефан (Степан) Подобайло (Пободайло), чернігівський полковник у 1651-1654 рр., а перед цим — чернігівсь­кий наказний полковник.

С. 118

Насправді Станіслав (у православному хрещенні Михайло) походив з ока­толиченої українсько-білоруської шляхти.

(Дана стаття була надрукована: Кислюк О. Польський хроніст Самуель Грондський і його опис Лоївської битви 1649 р. // Гісторія Лоеўскай зямлі. Факты. Каментарыі. — Гомель, 2006. — С. 43-48).


Аўтар:
Олександр Кислюк
Крыніца: Юрій Мицик. Albaruthenica. Студії з історії Білорусі. . – Київ, 2009. – 364 с. (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Національний університет “Києво-Могилянська Академія”; Український центр досліджень з історії Білорусі). С. 354-360.