Похоронно-поминальний обрядовий комплекс на білорусько-українському пограниччі: спільне й особливе (на матеріалах Лоєвського і Ріпкинського районів Білорусі та України)

0
963
Похоронно-поминальний обрядовий комплекс на білорусько-українському пограниччі

Територіальні трансформації в Європі, що стали результатом світових воєн у ХХ столітті, а також намагання зруйнувати повоєнний світовий порядок та змінити кордони держав, про що, зокрема, свідчать трагічні реалії сьогодення, ставлять проблеми взаємозв’язку суміжних територій та консолідації етносів у розряд найнагальніших проблем сучасності. Із цим пов’язана наша увага до українсько-білоруського пограниччя (порубіжжя, прикордоння, лімітроф, borderland) — зони, прилеглої до кордону, виділення якої здійснюється на основі сукупності специфічних ознак [2, с. 47]. На відміну від кордону його не можна позначити на карті, це немаркована територія. Саме поняття «пограниччя» нейтральне й лише передбачає проведення уявної ментальної лінії, що окреслює територію мешкання певних спільнот. На думку дослідників, саме прикордонні простори, як і їх сприйняття та пам’ять про них, є центральними пунктами для утвердження, виклику, рефлексії та нового відкриття національних ідентичностей [5, с. 77]. Безперечно, дослідження порубіжних територій потребує комплексного аналізу, зокрема в історичному, етнологічному, фольклористичному, культурологічному, етнопсихологічному, літературознавчому та інших аспектах, адже йдеться про особливі умови функціонування системи культурних традицій, яка, крім того, постійно змінюється під впливом сучасних трансформаційних процесів. Проте й проведення мікроаналізу особливостей побутування певної етнічної традиції у локальному просторі є також важливим кроком дослідження проблем регіональні’ ідентичності.

Відомості поховально-поминальних звичаїв та обрядів білорусів узагальнено Т. І. Кухаронак у спеціальному томі «Сім’я» багатотомного видання «Білоруси» (2001), виданого нашими білоруськими колегами [3]. Цінним є також сучасний доробок білоруських вчених з регіональних студій, що презентує фольклорно-етнографічну спадщину, зокрема з Лоєвського району Гомельської області Білорусі [4]. Головним збирачем польового матеріалу, упорядником, автором передмов збірок є відомий білоруський етнолог Валентина Новак. Крім того, за підтримки Українського етнологічного центру ІМФЕ, а також Державної наукової установи «Центр досліджень білоруської культури, мови та літератури НАН Білорусі» й особисто — В. Новак, у серпні 2014 р. авторкою було здійснено індивідуальний експедиційний виїзд до прикордонних з Україною областей Білорусі. У Лоєвському районі фактографічний матеріал фіксувався, зокрема, у с. Крупейки. Здійснити комплексний збір польового матеріалу на відповідному відрізку українського пограниччя стало можливим також завдяки участі у комплексній науковій експедиції до Ріпкинського району, організованої Державним науковим Центром захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Державного агенства управління зоною відчуження (ДНЦЗКСТК) під керівництвом Ростислава Омеляшка у липні-серпні 2017 р. Зібрані матеріали знаходяться в стадії опрацювання. Нами наводиться фактографія ключових етапів (і атрибутів) похоронно-поминальної обрядовості у окремому просторі українсько-білоруського порубіжжя, а саме — в межах Лоєвського (села Крупейки, а також Димамери, Синськ, Восход, м. Лоєв); та Ріпкинського районів (села Лопатні, Задеріївка, Грабів, Пилипча), відповідно, Гомельської області Білорусі та Чернігівської області України.

Поки небіжчик лежить у хаті, має горіти свічка. Її встомляли у баночку із зерном. Обов’язковим є виставляння на підвіконня склянки з чистою водою — «для душечки» (с. Крупейки). Воду впродовж 40-ка днів кожного дня міняють (також і не міняють, і тоді спостерігають як “кончаєтса водічка”), відтак її виливають — у тому місці, куди виливали воду з мерця — під ріг хати (знадвору під куток з іконами — «на уголочек на улицу где иконы»; «туда, где б меньше люди ходили — повз стену ж не йдуть» [1, арк. 16, 17]). На стіл поруч із мерцем ставлять поминальну «ситу» — у солодку воду (розводять мед або цукор) кришать шматочки хліба. Поруч із ситою клали свіжовипечену хлібину, яку перед тим гарячою розламували навпіл (с. Крупейки). Ставлять свячену воду (“чтоб освятіть гроб, батюшка приходе, освятіть мертвеца, і ету водічку нєсут на кладбіще освятіть то містєчко, где ложіть будут, ямочку тую, а тогда уже тую водічечку и виллють в яму» [1, арк. 15]) разом із кропильцем для свяченої води, скрученим з хлібних (житніх) колосків [4, с. 277].

Труну (“гроб”) робили переважно із соснових дощок. Тут подеколи існувала практика виготовлення труни заздалегідь, тоді її насипали доверху сіном і зберігали на горищі. М’яку стружку, що залишалася після її виготовлення, сипали на дно, а решту — найчастіше спалювали на вулиці, аби не в печі. Як приходив час — заносили у хату й ставили біля померлого, а віко («кришку») лишали у сінях. Щодо облаштування труни, то всередині її оббивали білим полотном або наміткою. На дно сипали також сіно, а поверх уздовж усієї труни простеляли полотно (рушник). Це правило облаштування труни є досить стійким, на виконанні його наполягають і досі: “Застілают зразу ж полотєнце, а тоді уже ложать подушечку. Вдоль через всю [труну. — О. Б.]. Ну у кого вишитоє, обязательно, чтоб не тронутое було, а теперь уже полотєнцє. [Колись що брали? — О. Б.] Полотно ллянное. Розстилают, застилают полностью. Чтоб на полотенце лежал» [1, арк. 18]. Поширеним є звичай окремо застеляти подушку хусткою. У с. Крупейки, якщо ховають чоловіка (а також старшу в родині за віком жінку), то кладуть загорнутий у хусточку окрайчик хліба та дрібку солі — щоби нічого не брав(ла) із собою із господарства: “Что осталося, чтоб тут і було: і сємєйка, і коровка, і свині, чтоб всьо осталося, чтоб нічего не погібало. Так от хлєбца ложать в платочек, і сольки, і говорять — ето тєбє, а что остайотся у нас, пусть будєт у нас” [1, арк. 26]. Поширеним звичаєм є розміщення у труні хусточок. Це мотивується необхідністю проявити повагу до померлого й одночасно — передати через нового небіжчика своїм померлим родичам «весць» (с. Димамерки) [4, с. 277]. У труну також кладуть ікону: чоловікові — чоловічу, жінці — жіночу (м. Лоєв) [4, с. 280]. За свідченням респондентки гроші в труну не клали — “туди дєньгі не нужни”. Крім того, на даній території також побутує повсюдно добре відомий звичай відразу по смерті зв’язувати ноги померлому, а перед похованням — обов’язково розв’язувати, «щоби не були спутаними на тому світі». При потребі мотузки віддають тому, у кого болять руки або ноги [4, с. 277]. У руки небіжчикові зазвичай вкладають страсну свічку. Нині поширюється традиція вкладати в труну улюблені речі небіжчика (гребінець, окуляри, люльку тощо). Зафіксовано звичай, коли жінці, яка зробила аборт, вкладають “полотенце” не під бок як зазвичай, а під пояс [1, арк. 27]. Небіжчиці на голову пов’язують хустку, колись — намітку, вбирали «чапец».

Згідно з традицією, небіжчик має обов’язково одну ніч «переночувати» в хаті. Тому до хати померлого збираються близькі родичі, сусіди. Вони не йдуть із порожніми руками — несуть хліб, печиво, цукерки Основним заняттям є читання Псалтиря. Під Святу Книгу заздалегідь готують місце — застеляють столик скатеркою або рушником, перкалевою хусткою. Цей полотняний виріб забирає собі «читальнік». Для тих, хто приходить на ночівлю, готують скромну “підвечерю”, яку розпочинали ситою. Серед страв, якими пригощають, згадуються картопля, оладки, кисіль (с. Крупейки) [1, арк. 23].

Поховання на кладовищі відбувається зазвичай після полудня. У день погребіння чоловіки із «чужих» копають могилу. Винесення труни з хати супроводжується низкою обрядових дій: на місце, на якому стояла труна з тілом, сиплють зерна жита: «каб у хаце больш не было смерці» [3, с. 359], намагаються щільно закрити двері, підмітають підлогу, миють лавки, знову посипають навкруги житом (і хмелем) — «каб у домі зноў заўседы быў хлеб і не было больш бяды» [3, с. 359], щоби смерть більше не завітала (с. Восход).

Дорога на кладовище сприймається як початок тривалого, з численними зупинками (зокрема біля церкви, придорожніх «крижів»), переходу на «той» світ. Відомим є вірування про «сторожування» попереднього покійного на воротах кладовища — в очікуванні нового небіжчика, який змінює його на «варті» й сторожуватиме до наступного небіжчика (або впродовж наступних сорока днів). У с. Крупейки вірять, що на зустіч процесії виходять із могил усі ті, кого свого часу “новоприбулий” проводжав: «Єслі человека хоронят, і ти провожаєш до кладбіща і сипеш зємєлєчку на могілочку, три горсточки сипеш і говориш: «Царство тебе небесноє, пусть тєбє Господь упокоєт душечку», — вот так, вот етіє встречалі усе. Которих проводил. А от хто нє проводів, його нє встрєчают. Только может быть родниє. Сначала всипь зємєлєчкі, а тогда іді по своим [могилам. — О. Б.]» [1, арк. 27].

На віко труни розстеляють шматок полотна (с. Крупейки — нічого не кладуть) На свіжу могилу ставлять невеликий хрест, на нього вішають тканий рушник (як жінкам, так і чоловікам) або фартух (жінкам). Усіх, хто бере участь у похоронах, запрошують на «жалобни («памінальны») «абед». У с. Крупейки вживається назва «отправлять рулі» [1, арк. 10]). Обід обов’язково складається з гарячих страв (хліб, картопля, борщ, каша, «бліни»), а починається з «сити». Незмінним залишається правило подавати на «обід» гарячі страви, «щоб ішов пар» (м. Лоєв). Крім того, тут упродовж 40-ка днів після похорону намагаються не білити, бо «душа ще ходить по хаті» [4, с. 280]. -На «третини» (фактично — наступний після похорону день) близька рідня йде на могилу «отвєдать як он там» (с. Крупейки) [1, арк. 28].-Датами поминання померлих називають “третій день”, «дев’ятіни», «сорокавіни», “роковіни”, епізодично — півроку. У с. Крупейки зафіксовано звичай на сороковий день в церкві «панахиду піднімати», коли рідня у присутності священика береться з чотирьох боків за «рожки» «полотенця», на який перед тим викладають щось із панахиди (хліб), і в унісон зі словами: «Матір Божа, помагай нам!» — піднімають рушник догори. Після цього хліб розламують і ділять між присутніми [1, арк. 28]. Поминають також у спеціальні календарні дні: м’ясопусну суботу перед Великим постом, на Радуницю, Троїцьку та Дмитрівську суботи. Називаються також дні: другий день Великодня, четвер Великоднього тижня («Мертвих Великдень»), на Юрія, на «Діди». У ці дні готують «ситу», а також борщ, кашу, капусту, яєчню, млинці. Після закінчення трапези залишки наїдків залишають на столі «ночувати» — «для душ».

Наведений вище фактографічний матеріал добре корелюється із тим, що локально зафіксований південніше, вже на теренах прикордонного із Білоруссю Ріпкинського району Чернігівської області України (між селами українськими і білоруськими селами — близько 200 км відстані). Повсюдно побутувало правило виставляння на вікно склянки із водою “щоби він пив» (с. Лопатні), «душу переводить» (с. Грабів). Вона стояла там 40 днів, упродовж яких її міняли (виливали в «угол» знадвору, де ікони). Обов’язковим було простеляння на всю довжину «гроба» «рукодєльства» — виключно лляного, вибіленого, накачаного полотна (с. Грабів), або принаймні його шматка (с. Задеріївка). Тут так само побутував звичай вкладати в «дамавіну» (під подушку) окрайця хліба, зі словами: «Оце твоє усе, щоб нічого не брав з дому» (с. Лопатні). Таким що повсюдно побутує, виявилося уявлення про «сторожування» на воротах кладовища: «стереже могилки, поки хтось не вмре», «пасе отару» (с. Лопатні); «душа стоїть на сторожі» (с. Грабів). Жалобна процесія під час ходи селом обов’язково зупиняється на перехресті доріг, біля місць, пов’язаних із земним життям померлого. Номенклатура поминальних страв на «обіді» характеризується стійкістю номінацій — це ті самі борщ, каша, кисіль. Відмінність виявляється у назві головної поминальної страви — тут на її означення використовується лексема «коліво» (рецептура подібна до «сити»), проте у с. Пилипча зустрілася також назва «рулі» — так назвають тут поминальну страву із хліба (тепер — булка, бублики, калачики, сухарі) та меду, розведеного водою.

Між тим, маємо і певні локальні особливості, які простежуються у північних селах Ріпкинського району Чернігівської області. Ідеться про побутування звичаю несення на кладовище «гостинців». Про їх призначення вказує місце, куди їх викладали ті, хто йшли до хати небіжчика, — це завжди покутнє вікно або стіл у безпосередній близькості до небіжчика. Коли похоронна процесія вирушала на кладовище, частину з них обов’язково в’язали у хустку (рушник), з тим, щоби взяти його з собою, занести на могилки і там під час погребіння або по його закінченню роздати всім присутнім. У с. Задеріївка зафіксовано звичай, коли перед вирушенням жалобної процесії жінка, що тримала в руках вузлик із гостинцями, тричі обходила машину з гробом. Поширеним виявилося правило нести хлібину(и) виключно жінці старшого віку, до того вдові (с. Пилипча, але також повсюдно в цьому ареалі). Обрана людина йшла на чолі похоронної процесії й тримала хліб перед собой на «полотєнці», або несла в одній руці у вузлику. Зазвичай після погребіння хліб повертали у дім небіжчика (лише деінде віддавали священику) й краяли на поминальний стіл, варіант — розламували на шматки і розкладали біля місця погребіння на хрести по всіх гробках родичів. Разом із хлібом майже повсюдно несли також і мед (варіант — у баночці, яку вставляли у отвір, утворений посередині хлібини), який найчастіше також повертали додому і робили з нього коливо. У с. Пилипча на воротах могилок процесію із хлібом в руках зустрічав хтось із рідні попереднього померлого. На теренах Чернігівщини на третій (другий після поховання) день повсюдно на кладовище «несли снідати»; діяли заборони на відмазування глиною — 6 неділь (с. Грабів), рік (с. Пилипча).

Як бачимо, на дослідженому відрізку українсько-білоруського пограниччя елементи похоронно-поминального обряду консолідуються в єдиний комплекс. Аналіз польового матеріалу, зафіксованого на пограничних територіях більш або менш виразно, але засвідчив подібність, зокрема атрибутів, що супроводжували перехід «мерця» у потойбічний світ (свічка, вода, хліб, коливо, зерно, а також полотняні вироби); окремо — місце розташування у внутрішньому просторі хати так званої «води для душі» померлого та способів поводження з нею; особливості спорядження мертвого тіла та облаштування «труни»; винесення тіла з хати та проходження селом жалобної процесії, уявлення про вартування на воротях «могилок» мерця, похованого останнім; звичай спалювати певні атрибути, дотичні поховальному дійству (та локус спалення); жалобна трапеза (включно із термінологією самої трапези, так і основної поминальної страви); відвідання «могилок» на другий після погребіння день; заборона на виконання певних господарських справ (передусім, мастити хату) тощо. Неспівпадіння окремих елементів обрядового комплексу (зокрема, звичай несення на кладовище на чолі жалобної процесії “гостинців” і подальшого з ними поводження; участі у похоронах родини попереднього померлого тощо), на наш погляд, вимагають додаткового уточнення шляхом інтерв’ювання мешканців білоруського пограниччя. Проте це не знімає нашого твердження про наявність на досліджуваному відрізку українсько-білоруського порубіжжя ознак етнічної гомогенізації елементів традиційної культури. Лише із віддаленням від кордону, вже на протилежних точках етнічного масиву українців і білорусів, проявлятиметься наростання кількості «острівців», яким притаманні інші етнокультурні прикмети. Маємо всі підстави припустити, що саме на пограничних територіях сформувалося ядро спільності культурних рис, які мають українці та білоруси, зокрема й Східного Полісся.

Список використаної літератури

  1. Архівні наукові фонди рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (АНФРФ ІМФЕ). Ф. 14-5: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. Експедиції. 1943­2014 рр. Од. зб. 773. Гомельська, Брестська обл. Республіки Білорусь. Запис і розшифровка О. Боряк, серпень 2014 р. Комп’ютерний набір. 210 арк.
  2. Верменич Я. Історична лімологія: проблеми концептуалізації / Я. Верменич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 5. — С. 29-48.
  3. Кухаронак Т. І. Пахавальна-памінальныя звычаі і абрады // Беларусы. Т. 5. Сям’я / В. К. Бандарчык, Г. М. Курыловіч. Т. І. Кухаронак і інш.; Рэдкокл.: В. К. Бандарчык і інш.; Ін-т мастацтвазнаўства, этнаграфіі і фальклору НАН Білорусі. — Мн.: Бел. навука, 2001. — С. 351-372.
  4. Лоеўшчына… Бэзавы рай, песенны край: сучасны стан традыцыйнай культуры Лоеўшчыны / Лоеўскі раённы выканаўчы камітэт, Гомельскі дзяржаўны універсітэт ім. Францыска Скарыны; [аўтар-укладальнік В. С. Новак; рэдкалегія: В. С. Новак (адказны рэдактар) і інш.]. — Гомель: Сож, 2007. — 470 с.
  5. Поверх кордону: концепція прикордоння як об’єкт дослідження. Форум / Б. Куцмані, А. Каппелер, В. Кравченко, Л. Вульф, С. Плохій, К. Браун, С. Леп’явко // Україна модерна. — К.: Критика, 2011. — Чис. 18: Пограниччя. Окраїни. Периферії. — С. 71-77.


Аўтар:
О.О. Боряк
Крыніца: Духоўная спадчына Усходняга Палесся: зборнік навуковых артыкулаў / рэдкал.: А. М. Воінава (гал. рэд.) [і інш.]; М-ва адукацыі Рэспублікі Беларусь, Гомельскі дзярж. ун-т імя Ф. Скарыны. — Гомель: ГДУ імя Ф. Скарыны, 2018. – С. 59-64.