Особливості антропоморфних зображень в народній орнаментиці українсько-російсько-білоруського Полісся

Антропоморфні зображення не за­ймають домінуючої позиції в народній орнаментиці України. Але останні роз­відки засвідчують про значну кількість подібних зображень [1, 149], що дозволяє поглиблювати уявлення про символіку антропоморфності в декоративно-ужитковому мистецтві не тільки в діахронічному, а і в синхроністичному аспектах. Діахроніч­ний аналіз дозволяє виявити спільне в іс­нуванні на землях України подібних зо­бражень у дуже довгій і тривалій історії орнаменту, а синхроністичний — визначи­ти їхні самобутні риси в новітній час у по­рівняно з орнаментикою сусідніх держав.

Головною метою даного наукового до­слідження є відстеження взаємозв’язків і взаємовпливів на межі українського, біло­руського й російського Полісся, що надасть можливість підтвердити чи спростувати принцип конвергенції в появі й розвитку антропоморфних зображень орнаментики України. Результати цієї праці дозволять більш детально розібратися в процесах на­ціональної ідентифікації та говорити про відображення національної самобутності в орнаментальних композиціях з антропо­морфними мотивами.

Полісся є найбільш архаїчним регіо­ном України, в народному мистецтві яко­го існує свій неповторний колорит. Збе­реження стародавніх рис пояснюється природно-географічними (ліс, заболочена місцевість) та соціально-економічними факторами (відносна віддаленість насе­лення від великих промислових та куль­турних центрів, основних торговельних шляхів). І неможливо розглядати україн­ське Полісся відокремлено від білорусько­го і російського, орієнтуючись тільки на сучасний адміністративно-територіальний розподіл. Полісся — особлива історико-етнографічна область, частина колишньої прабатьківщини слов’ян, давня етноконтактна зона, яка зберегла найдавніші релікти праслов’янської культури. У час формування й розвитку східнослов’яських ранньофеодальних об’єднань це була тери­торія міжетнічних контактів дреговичів, волинян, радимичів, деревлян, частково полян, сіверян, а також західнобалтських союзів ятвягів.

Складність даного дослідження поля­гає в значному домінуванні кількості і ґрунтовності російських наукових матері­алів у порівнянні з білоруськими. На да­ний час існує небагато білоруських видань в області народної орнаментики та незна­чна кількість музейних зразків, що ви­магає ретельного аналізу і призводить до певних припущень у висновках. Означена мета потребує виконання ряду завдань, серед яких важливими є визначення часу виникнення і шляхів розповсюдження антропоморфних зображень в орнаменти­ці декоративно-ужиткового мистецтва на теренах України, Росії, Білорусі і аналіз саме білоруських зображень у зв’язку з відсутністю подібних досліджень.

На даний час немає жодного дослі­дження антропоморфних зображень української народної орнаментики в кон­тексті українсько-білорусько-російських зв’язків. Тільки в ґрунтовному «Лексико­ні української орнаментики» М. Селівачова є комплексний аналіз антропоморфних зображень з відстеженням певних міжет­нічних взаємовпливів [2].

Існують окремі наукові матеріали істо­ричної чи видової спрямованості, побудо­вані на дослідженні певних національних джерел. Історичний аспект аналізує зо­браження людини в орнаментиці окремих спільнот, які існували на території певної держави в різні епохи. Грунтовні дослі­дження в цьому напрямку були зроблені Т. Мовшею, дослідницею трипільської культури [3, 34-47], Д. Раєвським, який проаналізував весь комплекс антропо­морфних зображень пантеону скіфів Пів­нічного Причорномор’я [4 ]. У досліджен­нях видової спрямованості аналізуються антропоморфні зображення в контексті певного виду декоративно-ужиткового мистецтва. Серед українських науковців цей аспект в царині народної вишивки досліджує Т. Кара-Васильєва [5 ], кера­міки — І. Пошивайло [6 ], витинанки — М. Станкевич [7].

Історіографія досліджень антропо­морфних зображень в російській орнамен­тиці значна за обсягом, але в контексті етнічних взаємозв’язків потребує більш ґрунтовного розгляду і визначення певних акцентів. У 1941 році Л. Динцес першим позначив спільність форм, технік вико­нання й мотивів орнаментики російсько­го й українського народного мистецтва [8 ]. Дослідник порівнював орнаментику дерев’яних різьблених виробів Полтав­щини й російської півночі, архангельську й подільську антропоморфну вишивку, курську та галицьку писанку. Зважаю­чи на перший подібний досвід, автор не намагався визначити механізм виник­нення чи розповсюдження певних еле­ментів декору. Він тільки узагальнив і позначив території, через які відбувався зв’язок, але все ж-таки намагався довес­ти вплив російської орнаментики на біло­руську і українську. «Переход от русских народных форм новгородско-псковских земель к формам белорусским осущест­вляется через промежуточное звено на­родного искусства западной половины Ка­лининской обл. и Смоленщины. Того же порядка переход русских народных форм в украинские наблюдается на территориях Орловской, Курской и Воронежской об­ластей и соседних с ними Черниговщины и Харьковщины» [8, 22, 23]. Дослідник стверджував: «на восточнославянских землях территориальной обособленности явлений народного искусства не суще­ствует» [8, 23]. Але необхідно зауважи­ти, що антропоморфний орнаментальний мотив «на козака» зустрічається тільки в ткацтві житомирського Полісся, аналогів йому в білоруському і російському По­ліссі не знайдено. Абсолютно ідентичний мотив зустрічається в настінних розписах з Чатал-Гуюка в Малій Азії й датується 9 тис. до н.е., але це потребує окремого ґрунтовного дослідження.

На основі питань, окреслених Л. Динцесом, в російській науці сформувалося три головних гіпотези щодо виникнен­ня й розповсюдження орнаментальних мотивів й, зокрема антропоморфних. Розгляд цих теорій є необхідним для виявлення особливостей національної орнаментики українського порубіжжя на матеріалі антропоморфних зобра­жень і, відповідно, поглиблення питання національної ідентифікації.

Перша теорія ґрунтується на доведенні контактів Півночі Росії з Індією. Серед її активних розповсюджувачів дослідниця північноросійського орнаменту С. Жарнікова. Зіставляючи антропоморфні мотиви вишивок XIX ст. з аналогічними, але значно давнішими за часом індійськими, залучаючи етнографічні матеріали і тек­сти «Рігведи» та «Авести», автор напо­легливо проводить думку про існування прабатьківщини індоєвропейців на півночі Росії [9, 25]. Дослідницею створюється наступна схема руху індоєвропейців у II тис. до н.е.: північ Росії — степ і лісостеп Східної Європи — Поволжя — Іран — Афганістан — Індія [9, 21]. У цій теорії територія України є певною «тран­зитною зоною» в східному напрямку. Але автор не враховує локальних особли­востей культури цих регіонів, місцевих джерел виникнення певних традицій. Щоб створити послідовність руху, необхідно прослідкувати появу й розви­ток орнаментів у народному мистецтві всіх означених територій. Адже відомо, що найдавніші поодинокі фрагменти ви­шивки датуються XIII ст. [10, 72, 73], певна кількість зразків — кінцем XVIII і основна маса — XIX ст. Тому порівнювати ці зображення з матеріалами індійського мистецтва, що нараховує тисячолітню історію, недоцільно. У даному випад­ку відтворюється міф про існування домінуючої культури й не враховується розвиток локальних осередків. Тому до­статньо актуальним є питання дове­дення конвергенції, тобто можливості появи ідентичних орнаментів у різних суспільствах, без прямого наслідування, на основі однакових ідеологічних, економічних і культурних умов.

Друга теорія грунтується на доведенні впливу слов’янського язичництва на формування антропоморфних мотивів північноросійської орнаментики. Це пи­тання розглядав російський дослідник на­родного мистецтва В. Василенко [11, 4]. Але його погляд досить узагальнюючий і обмежується тільки позначенням джерел північноросійських мотивів: по-перше, це слов’янське язичництво (без позначення певних координат), по-друге — стародавній Київ і частково Володимирська земля (Георгіївський собор) [11, ЗО ]. Такої ж думки дотримувався український науко­вець О. Тищенко, який позначив витоки й механізм розповсюдження ораменталь- них мотивів: перша міграція слов’ян на Північ (поряд з іншими напрямками) відбувалася протягом VI-VII ст.: «роз­селюючись, слов’яни асимілювали фінно-угорські етнічні групиі і збагачували місцеве ужиткове мистецтво південними сюжетами і символами» [12, 28].

Третя теорія ґрунтується на існуванні автохтонної традиції в орнаментації ужит­кових речей антропоморфними мотивами. Ця теорія відстежується в працях таких провідних науковців як А. Косменко, І. Шангіна, І. Работнова, які певним чи­ном корегують гіпотезу Г. Маслової про вплив новгородського мистецтва на пів­нічноросійську антропоморфну орнамен­тику. Дослідниця традиційної культури народів північно-західної Росії А. Кос­менко вважає, що антропоморфні мотиви вишивки й дерев’яного різьблення вікон­них прикрас мають місцеве походжен­ня. «В северном регионе, по обозримым нами археологическим данным, фитоантропоморфные мотивы фиксиру­ются уже в материалах энеолита, желез­ного века, раннего средневековья, нако­нец, в последней ипостаси мы видим их в вышивке XIX — начала XX века» [13, 14]. Я приклад автор наводить зображення на керамічному посуді стоянки Пегрема-П із Заонежжя другої половини 3 тис. до н.е., Усть-Куломського водосховища 2 тис. до н.е. та ін. [13, рис. 2, 15]. Також дослід­ниця відзначає антропоморфні підвіски з металу — прикраси-обереги жінок племен мері та вєсі Х-ХІІ ст., які знаходили на території від Прикам’я до Приладожжя лише в фінно-угорському середовищі [13, 28]. Отже, означена теорія, на осно­ві грунтовно досліджених археологічних і етнографічних джерел пропонує роз­глядати північноросійські антропоморфні мотиви в народному мистецтві як такі, що виникли внаслідок місцевих традицій і світоглядних уявлень карел, вєпсів, іжор та воді [14, 777]. Але дослідники не від­кидають і вплив новгородців і ростово-суздальців, які до XII ст. невеликими групами, а з XII ст. масово стали про­суватися на північ і північний схід Ро­сії. Саме ця міграція привнесла мотиви з міського феодального середовища, зокре­ма зображення сирінів [14, 771].

У даному контексті розгляд мігра­ційних теорій і взаємовпливів дозволяє зробити припущення про автохтонність розвитку архаїчних антропоморфних зо­бражень орнаментики на теренах Пів­ночі Росії. Певну узагальнюючу кар­тину міграції етносів в часі (не тільки архаїчному) і просторі пропонує дослід­ниця традиційної культури російсько-українського пограниччя Л. Чіжикова. Вона вважає тиск кочових племен тим фактором, що змусив слов’ян наприкінці X ст. пересуватись на північ по Дону в більш спокійні рязанські землі [15, 15]. У другій половині XVI ст., після створення Речі Посполитої поширюється переселен­ня українців Волині, Поділля, Чернігів­щини в північні райони Курської і Во­ронезької губерній. Одночасно в окремі села Слобожанщини мігрувало населен­ня південноросійських регіонів, а також центральних і північних губерній Росії. Уряд Росії надавав певні пільги заради безпеки південних кордонів [15, 23 ].

Отже, російськими дослідниками ство­рена детальна картина виникнення та роз­повсюдження антропоморфних зображень в орнаментиці.

У Білорусі дослідження на цю тему відсутні: подібні мотиви не характерні для народного мистецтва. На цьому наго­лошували такі дослідники, як М. Кацар [16, 4 ], Я. Сахута [17, 303]. Як ствер­джувала В. Фадеева, невелика кількість зафіксованих пам’ятників не дозволяє го­ворити про значне поширення архаїчних сюжетів з антропоморфними елементами в білоруській народній тканині, хоча зна­йомство населення з подібними сюжетами не викликає сумніву [18, 129]. Ця теза підтверджується матеріалами науковців, які в своїх дослідженнях звертали увагу на антропоморфні зображення та їх не­значну кількість в народній орнаментиці ХІХ-ХХ ст. У зв’язку з відсутністю аналі­тичних матеріалів, на цьому питанні по­трібно зупинитися детальніше.

У 1929 р. вийшов невеликий альбом бі­лоруських тканих орнаментів, які зібрала А. Астрэйка [19]. Серед мотивів Жарабоцького району надруковано дві рушни­кових композиції із зображенням чолові­чих фігур без аналітичного супроводу, як констатація факту. Дослідник білорусько­го орнаменту М. Кацар звертав увагу на незначну кількість архаїчних зображень Берегині в народній вишивці і проводив аналогії з жіночими образами Єгипту, Фі­нікії, давньої Греції [20, 134]. Аналізуючи народну білоруську вишивку, В. Фадеева позначила домінування геометричних мо­тивів, але проаналізувала та п’ять найці­кавіших композицій з антропоморфними мотивами [18, 123-125]. Автор окреслила два різновиди сюжетів — архаїчний, в яко­му прослідковуються відгуки міфологіч­них мотивів весняно-літньої обрядовості, і побутовий, який набув розповсюдження в ХІХ-ХХ ст. Саме завдяки аналізу по­бутових сцен В. Фадеева виявила зв’язок з Україною, що проявилось в зображенні селянського житла (мазанка) і традицій­ного жіночого вбрання (плахта). Дослід­ник білоруської народної архітектури А. Локотко, аналізуючи дерев’яне різьблен­ня в оформленні вікон, звертав увагу на окремі антропоморфні мотиви з Гомель­ської області, зокрема з Петриківщини: «парные фигуры животных и птиц изо­бражались обращенными к стилизованной фигуре женщины» [21, 179]. Як приклад, автор навів різьблену композицію з ан­тропоморфним силуетом у центрі з Добрушського району [21, 181]. У ґрунтовно­му дослідженні декоративно-прикладного мистецтва Білорусі позначається існуван­ня антропоморфних зображень на пряни­кових дошках («жытня баба, паненка»), у вишивці та ткацтві [17, 189, 302-311]. У колективній праці етнографів і мисте­цтвознавців «Арнаменты Падняпроўя» відстежуються зв’язки Білорусі з Росією та Україною на матеріалі тканих рушни­ків Гомельщини. Дослідники відзначають зв’язок з кролевецьким ткацтвом, але за­вдяки наявності чітко виражених антропо­морфних мотивів говорять про існування стійких місцевих традицій [22, 224, 225]. Але ці традиції не автохтонні, а принесені російськими старообрядцями, які в дру­гій половині XVII — на початку XVIII ст. переселилися на Гомельщину й північну Україну. Дослідники висувають гіпотезу про домінуючий вплив саме північноро­сійських традицій на білоруську орнамен­тику й цим пояснюють розповсюдження антропоморфних мотивів у ткацтві й ви­шивці на північночернігівських рушниках [22, 225]. Таким чином, маємо історичні факти (вплив старообрядництва) щодо іс­нування і розповсюдження антропоморф­них зображень на українському, білорусь­кому та російському Поліссі. Незначна, але певна кількість цих зображень в білоруській орнаментиці дозволяє зіставляти і досліджувати значну за обсягом частину східнослов’янського регіону.

Певна кількість зразків відстежена на території Білорусі в декількох райо­нах. По-пеше, це Поозер’є (Вітебщина), де антропоморфні зображення існують на вишитих рушниках як інтерпретація архаїчних мотивів народної календар­ної обрядовості. По-друге — Панямоння (Гродзенщина), де подібні архаїчні мо­тиви зустрічаються на тканих рушниках, а більш сучасні жанрові композиції (ве­сільні сюжети) — на подвійних тканих «дыванах». Як свідчать дослідники, в даних випадках прослідковується тісний зв’язок з російським народним мистецт­вом [22, 302-311]. Але антропоморфні мотиви зустрічаються і в районах захід­ного та східного білоруського Полісся, що дозволяє проводити певні паралелі й формувати загальну картину розміщення антропоморфних мотивів України — Бі­лорусі — Росії.

Із півдня Гродненської області (Жарабоцького району згідно територіальному розподілу 1929 року) походять два ткані рушники із стилізованими чоловічими фі­гурками, розташованими над розетами. Із Західного Полісся, Ганцавіцкого району Брестської області — вишитий рушник, в якому поєднуються сучасні друковані узо­ри з архаїчними зображеннями: в бордюрах жіночі постаті чергуються зі стилізованими деревами та птахами. Східне Полісся, зо­крема Гомельський район, виявився дещо багатший на антропоморфні мотиви в на­родній орнаментиці ХІХ-ХХ століть. На Петриковщині та в Добрушському районі стилізовані антропоморфні фігури зустрі­чаються в різьблених елементах надвікон­них дошок. Також з Гомельщини походять різьблені пряникові дошки, де поряд з зо­браженням коня, півня та кози зустріча­ються людські постаті. А у вишитих руш­никах над деревами життя зустрічаються зображення жіночих постатей з розетками в піднятих руках. Як зазначала В. Фаде­ева, у цьому регіоні в XIX на початку XX ст. стали розповсюджуватися на рушниках весільні сюжети, що пов’язано з впливом українського побуту.

Аналіз наукової літератури доводить відсутність узагальнюючого дослідження народної орнаментики українського пограниччя як в цілому, так і на матеріалі певних мотивів. Тому і виникають гіпоте­зи й нова міфологія щодо розповсюдження архаїчних мотивів орнаментики з Півночі Росії до Індії. І саме українське Полісся є однією з тих контактних зон, через які проходила міграція досліджуваних мо­тивів. Адже орнамент виступає одним із тих факторів, що виокремлює українське населення і дозволяє впевнено говорити про самобутні риси народного мистецтва, що і є одним з важливих етнокультурних факторів національної ідентифікації озна­ченого регіону.

Після розгляду провідних теорій і ви­окремлення антропоморфних мотивів з орнаментального матеріалу російського і білоруського мистецтва, необхідно роз­горнути картину загального міграційно­го руху мотивів від їх появи в енеоліті й протягом І тис. н.е.

Під час досліджень було з’ясовано, що антропоморфні зображення в орнамен­тиці на території України з’являються в кераміці спільноти Трипілля-Кукутені в Наддністров’ї та Побужжі в середньому періоді, а пізніше (біля 2 700 років до н.е.) розповсюджуються на Подніпров’ї. Символіка цих зображень відображає традиційні уявлення про неолітичну бо­гиню родючості.

Культура трипільської спільноти при­пиняє своє існування в зв’язку із склад­ними процесами етнічної асиміляції. Спільнота енеоліту з культом Великої Богині витісняється войовничими племе­нами сходу з індоєвропейським пантеоном божеств. Художні особливості орнаменти­ки залишаються в певному культурному прошарку і не знаходять подальшого роз­витку. Але узагальнений образ Великої Богині продовжує існувати й знаходить нове втілення в скіфську епоху в V-IV ст. до н.е. Тому безпідставною є думка про безперервний розвиток орнаментики з антропоморфними зображеннями від Трипілля через всі архаїчні культури до сьогодення. Аналіз жіночих зображень в орнаментиці архаїчних культур України дозволяє говорити про відсутність іконо­графічної спадкоємності у формуванні ар­хетипу жіночого божества. До місцевих, автохтонних уявлень про силу та владу богині трипільської спільноти з великою паузою в часі додались уявлення про бо­гинь скіфського пантеону, які в іпостасі жінки-змії, богині сакрального вогню та плодючості сформували уявлення скіфів про складну тривимірність світу й впли­нули на формування світоглядних ідей в наступні епохи.

Виникає можливість говорити про іс­нування локального осередку виникнення на території України антропоморфних мо­тивів. На північному заході Росії (південь Карелії, Ленінградська, Вологодська об­ласті) в другій половині 3-2 тис. до н.е. сформувався аналогічний осередок, в якому антропоморфні зображення відо­бражали язичницький світогляд фінно-угорського етносу. Ці явища були части­ною загальноєвропейського процесу.

У середині І тисячоліття відбуваєть­ся перше розселення слов’ян: на північ до озера Ільмень і на північний схід по Волго-Окському межиріччю. До місцевих антропоморфних образів фінно-угорського субстрату додаються слов’янські, які в сво­єму русі перетинають зону Полісся. Асимі­ляція відбувалася так тривало, що науков­цям важко чітко розділити нашарування.

Наступним важливим поштовхом для міграції слов’ян стало просування в кін­ці X ст. тюркомовних печенігів в степи Придніпров’я і татаромонгольські спус­тошення XIII ст. В результаті частина слов’ян пересувається на північ по Дону в більш спокійні приокські, рязанські зем­лі, а в недосяжних лісах і заболочених місцевостях Полісся зберігаються архаїч­ні риси побуту й орнаментики, зокрема, з включенням антропоморфних мотивів.

Декор західнополіських рушників України, як і в Білорусі, складається з декількох бордюрів, що дає можливість припустити архаїчне трищаблеве моде­лювання Всесвіту, в якому жіночі фігури із стилізованими деревцями у піднятих руках займають певне місце [15, 13]. На території Житомирського Полісся в тка­цтві часто зустрічається мотив «в козака», характерний лише для цього регіону. Це ромбовидна фігура з невеликою голів­кою й опущеними руками, яка ніби си­дить верхи на коні. Вважається, що назва «козак» з’явилася набагато пізніше, ніж сам орнамент. Можливо, це зображення прадавнього жіночого божества, богині родючості. На даний час немає інформа­ції щодо подібних зображень у білорусь­кому й російському Поліссі, це завдання наступного дослідження. Отже, для орна­ментів поліського ткацтва характерні зо­браження символів, що мають найдавніше походження.

Таким чином, у народній орнаментиці українського та білоруського Полісся відстежуються спільні риси, які прояви­лися в існуванні антропоморфних зобра­жень в архаїчних і побутових (XIX — по­чатку XX ст.) композиціях. Стилізовані зображення людини частіше фіксуються на сакральних речах: рушник завжди був важливим елементом обрядовості, а різьблені прикраси на вікнах виконува­ли роль апотропеїв. Існування антропо­морфних мотивів в народній орнаментиці простежується як широка динамічна смуга, що проходить від центрально­го Подніпров’я й Вінницького Поділля на українсько-білоруське Полісся, че­рез північні райони Білорусі виходить до російських територій. Поглиблене дослідження генезису і механізмів роз­повсюдження антропоморфних мотивів є завданням наступних наукових розвідок.

1. Коновалова О. В. Найдавніші зображення людини в декоративному мистецтві України І І Арт клас. — Львів, 2007. № 1-2, с. 149.
2. Селівачов М. Р. Лексикон української орнаментики. К., 2005.
3. Мовша Т. Г. Антропоморфные сюжеты на керамике культур трипольско-кукутенской об­щности // Духовная культура древних обществ на территории Украины. Сб. научи, тр. // Отв. ред. Ф. В. Генинг. К., 1991.
4. Раевский Д. С. Модель мира скифской культуры. М., 1985.
5. Кара-Васильєва Т. В. Полтавська народна вишивка. К., 1983.
6. Пошивайло І. Феноменологія українського гончарства. Опішне, 2000.
7. Станкевич М. Є. Українські витинанки. К., 1986.
8. Динцес Л. А. Историческая общность рус­ского и украинского народного искусства // Советская этнография, М — Л, 1941. — №5, с. 21-58.
9. Жарникова С. В. Архаические мотивы севернорусской орнаментики. К вопросу о возможных праславянско-индоиранских па­раллелях канд. Ист. Наук.М. 1988.
10. Амброю А. К. О символике русской крес­тьянской вышивки архпического типа // Со­ветская археология, М, 1966. — №1, с. 61-77. И. Василенко В. М. Народное искусство. Избранные труды о народном творчестве X-XX веков. М., 1974.
11. Тищенко О. Р. Декоративно-прикладне мистецтво східних слов’ян і давньоруської на­родності. К., 1983.
12. Косменко А. П. Народное изобразитель­ное искусство вепсов. Л., 1984.
13. Шангина И. И. Вышивка Вологодского края. // Русский Север. Этническая история и народная культура XII -XX века. М., 2001, с. 760-785.
14. Чижикова Л. Н. Русско-украинское пограничье: истории и судьбы традиционно­бытовой культуры. М., 1988.
15. Кацар М. С. Беларускі народны арнамент. Минск, 1955.
16. Беларусы т. 8. Дэкаратыуна-прыкладное мастацтва / Склад. Я. М. Сахута. Ми., 2005.
17. Фадзеева В. Я. Беларуская народная вышыука. Мн., 1991.
18. Беларускі ткацкі орнамэнт перебіранай і накладной тэхнікі. Сабрала А. Астрэйка. Менск, 1929.
19. Кацар М. С. Народно-прикладное искус­ство Белоруссии. Мн., 1972.
20. Кокотко А. И. Белорусское народное творчество. Минск, 1991.
21. Арнаменты Падняпроўя. / аўт. тэксту Г. Р. Нячаева і інш.; навук. Рэд. Я. М. Сахута. Минск, 2004.

Аўтар: О. Коновалова
Крыніца:  Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 89-95.