Обрядові пісні сватання й заручин Білорусько-Українського Полісся

0
338
Пісні Полісся і ўкраінскае вяселле

Тексти пісень передвесільного періоду білорусько-україн­ського Полісся мають у своїй структурі та змісті як деякі від­мінності, так і певні збіги.

У більшості текстів найповніше відтворено обряд сватання, у якому відбиті міфологічні уявлення, пов’язані з купівлею-продажем нареченої. Використаний у піснях діалог наповнює текст своєрідним колоритом і супроводжується різноманіт­ними прислів’ями та приказками:

Сватове-панове, па што вы прыехалі?
Ці па грэчку, ці па жнэчку,
Ці па доўгую касу…
Няма грэчкі, не памыта,
Няма жнэчкі, не пабіта,
А наша дзеўка ўся адмыта (АМК).

Щодо українських варіантів пісень передвесільного періо­ду, то в них, окрім обов’язкових діалогів, що відбуваються між сватами, трапляються батьківські настанови, напутні поради перед відповідальним вибором дітей:

Чи я, мамо, вам докучила,
Що ви рано так заручили?
Не ти, доню, нам докучила,
Докучили твої подруги,
Під віконце підбігаючи,
На вуліцу викликаючи. [1, с. 94];

Перейдеш ти в нову хату,
Збережи господарство там,
Не втрачайся, не соромся,
Тільки щастя буде в ній. (ГВМ).

Якщо в білоруських текстах найповніше показано вну­трішній світ, відображено психологічний стан молодих пе­ред весіллям, то в українських піснях передусім переважа­ли похвальні наспіви на адресу молодої, підкреслювалася її краса. Наречену намагалися показати рукодільницею та гос­подинею:

А ты, хлопец, не пужайся,
А ты, хлопец, не саромся,
Будзе ў вашай хаце свята,
Безумоўна будзе. (ОВК);

А казали: Марусенька не пряха,
А її матюнка не ткаха,
А її сестриця небилиця,
— Аж вона, молодая, напряла,
А її матюнка наткала,
А її сестриця побілила,
На ясному сонечку посушила,
У світлиці на скамниці покачала,
Іванову всю родиночку обдаровала. Гу! [1, с. 93].

Як розповідали жителі с. Озерщина Речицького району Го­мельської області, у білоруських обрядах сватання було при­йнято: «Приежжать на своей телеге (абязательно на своей), жених держал в руках рушник и боты для тешчы, ого» (АМК). В українській традиції також можна знайти подібні варіанти обрядової дії: «До нас свати йшли, попереду — жених, а поза­ду — його почет. Наречений обов’язково ніс у руках гостинець й взуття для тещі, його взували на весіллі, а на “сватанні” при­міряли…» (записано від переселенки із Чернігівщини). Також подібний обряд із примірюванням взуття трапляється в пі­сенних текстах на Гомельщині, наприклад:

Еду ціха, еду хутка,
Бо вязу я боты цёшчы,
Чырвоныя, прыгожыя,
У сваты еду я! (АМК).

В українських пісенних текстах також можна відшукати схожі сюжети:

Тихо конічек мій їде,
Черевички везу я,
Червоненькі і біленькі
Черевички везу я (ГВМ).

У весільній обрядовості білорусів важливим був вибір дня сватання.

«За уявленнями наших предків, найсприятливішим днем для сватання вважався четвер (у окремих регіонах сватання відбувалося в суботу або неділю). Про інші дні тижня говорили так: “Усё роўна вяселле не склеіцца”» [2, с. 11]. У м. Добруші Гомельської області найкращим днем для проведення весілля вважалася п’ятниця: «В п’ятницю збирались усі, приходили дивити­ся на жениха, як воно, та що…» (ОВК). «З того моменту, як сват переступав поріг хати майбутньої нареченої, починався відповідальний довесільний період. Його зміст полягав у тому, щоб встановити взаємопорозуміння між родами» [2, с. 11].

Траплялися випадки, коли на сватання приходили свати з подушкою в руках. «Вважалося, чим більше в ній буде пір’я, тим більше щастя буде у молодих, якщо сватання пройшло успішно, то молодих обсипали цим пухом, вважалося, що вони будуть таким чином жити в багатстві» (СТМ). В описах весільної обрядовості в українській традиції таких моментів ми не виявили.

Сватання могло бути успішним, якщо наприкінці застілля мати майбутньої нареченої виконувала глибоко символічний ритуал: у пляшку, принесену сватом, насипала жита, загор­тала в рушник і повертала гостю. Це означало: посіяне зерно обов’язково проросте новим колосом [2, с. 12].

«Зазвичай сват відправлявся на заручини з буханкою хліба й пляшкою горілки. В українській традиції було прийнято, щоб жених ніс на заручини кабанчика і дві пляшки, одну — повну, другу — порожню. Якщо першою діставала наречена повну пляшку, це означало, що життя буде безхмарне, тихе й спокійне, якщо ж порожню — буде багато проблем» (ГВМ).

Інколи доходило навіть до комічного. Ось що розповідала жителька с. Голубичі Ріпкинського району Чернігівської області: «У меня было так, как пришёл жених в сваты, принёс тую гарэлку и пусту бутылку, дык мама моя достала полную, заставила его выпить. “Если выпьешь, — говорит, — всю, здоровый, отдам дочку за тебя, а нет — значит не судьба”. Он выпил, а она ему: “Да ты еще и пьяница, не-е, не отдам дочку за тебя”» (ГВМ).

Більшість пісень, що їх виконували під час сватання й заручин, як у Білорусі, так і в Україні привертають увагу не тільки своїми сюжетами, але й неповторними образами-символами, використання яких у кожній з пісень має певний зміст.

У пісенних текстах, що їх виконували свати, важливе місце відводилося зооморфним образам, які символізують на­реченого й наречену: «А ў нас ёсць галубок да пары вашай галубцы». Образ голубки означав чистоту, молодість, цноту, незайманість дівчини. У білоруських весільних піснях, якими супроводжувався обряд сватання, селезень і качечка також уособлювали нареченого й наречену:

— Сівы, белы селязеньчыку,
Ці быў ты на Дунайчыку,
Ці бачыў ты сваю качачку?.. [3, с. 63].

Не можна також оминути увагою образ зозулі, вічний сим­вол самотності. Щодо пісень, що їх співали під час сватання, то тут цей образ-символ теж виник недаремно. Не всі дівчата, які були засватані, мали бажання виходити заміж. Як засвідчують жителі с. Короватичі Речицького району Гомельської області, траплялися випадки, коли рідні дівчини примушували її виходити заміж за нелюбого: «Дівчина не завжди хотіла йти заміж, тому приходили батьки молодого й домовлялися зразу з її батьками, без участі молодої:

Куковала зязюленька под окном,
Плакала, ой Юлечка, за столом.
Ой не плачь, не плачь, Юленька…» (АМК).

Якщо порівнювати тексти білоруських та українських пісень, то можна дійти висновку, що в білоруських варіантах частіше трапляється образ зозулі, яка символізує дівчину, а в українських пісенних зразках — це зазвичай образ риби: «Впа­ла Галюхна, впала, / Наче рибонька в’яла» [1, с. 80].

Символіка риби тісно пов’язана з водною стихією, яка за­безпечує початок життя, так як і весілля, що символізує поча­ток нового життя. Не випадково ця стихія найчастіше трап­ляється в цих пісенних текстах та може бути представлена і річкою, і озером, і навіть океаном. Але найчастіше цей образ- символ, репрезентований у вигляді річки Дунай, ми може­мо спостерігати в текстах весільних пісень як у білоруському фольклорі, так і в українському:

А то ноч і здрадзе,
Прыйдзе Ванечка і ўкрадзе,
Завязе цябе на Дунай… [3, с. 65];
Та рушники напряла,
По тихому Дунаю білила. [1, с. 80].

У більшості пісень, що виконувалися дівчиною або для дів­чини, яку видавали заміж проти її волі, можна знайти образи- символи, які репрезентовані в зменшувально-ласкавій формі: «галубанька», «качачка», «Дунайчык», «зязюлька», «рибонька» тощо. Їх функціональність пов’язана з відображенням у пісен­них текстах внутрішнього стану нареченої.

Розглянуті характеристики пісенних текстів передвесіль­ного періоду білорусько-українського Полісся, якими супро­воджувалися сватання й заручини, дозволяють дійти виснов­ків про наявність в українському й білоруському весільному фольклорі як деяких схожих особливостей, так і специфічно виражених.

Література

  1. Весільні пісні : у 2 кн. / редкол. : О. І. Дей (голова), І. П. Березов- ський, М. М. Гордійчук, С. Д. Зубков та ін. ; відп. ред. : І. П. Березовський, О. А. Правдюк. — К. : Наукова думка, 1982. — Кн. 1. — 872 с.
  2. Котович О. В. Белорусская свадьба: тайные ключи семейного счас­тья / О. Котович, Я. Крук. — Мінск : Адукацыя і выхаванне, 2011. — 72 с.
  3. Палескае вяселле / [уклад. і рэд. В. А. Захаравай]. — Мінск : Універсітэцкае, 1984. — 303 с.

Список інформаторів

АМК — Аникеєва Марія Кирилівна, 1945 р. н., с. Озерщина Речицько- го р-ну Гомельської обл.

ГВМ — Говбиш Валентина Михайлівна, 1950 р. н., м. Гомель.

ОВК — Овмененко Вікторія Костянтинівна, 1945 р. н., м. Добруш Го­мельської обл.

СТМ — Сердечна Тетяна Максимівна, 1951 р. н., с. Короватичі Речиць- кого р-ну Гомельської обл.

Переклад з білоруської Олени Чебанюк

Аўтар: О.П. Павлова
Крыніца: Слов’янський світ: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2013. — Вип. 11. — С. 205-211. — Бібліогр.: 3 назв. — укр.