Обряд виготовлення та використання обиденного рушника: поліські українсько-білоруські паралелі

0
107
Обряд виготовлення та використання обиденного рушника

Виготовлення тканини не лише давало можливість виробляти одягові та побутові текстильні вироби, але було частиною магічних дій. За віруванням полісян послідовне виконання технологічних процесів при створенні тканини могло вплинути на хід природних (коли тривалий час не було дощу) та патологічних (в селі мерли діти або люди загалом; морило худоба) процесів, а також суспільно-політичних явищ (захист села від війни; швидке закінчення військових дій). Побутування даного обряду зберігалося на територіях України та Білорусії до середини ХХ ст.

Одним з перших, хто звернув увагу на особливості виготовлення обиденного рушника був Зеленін Д. [4]. Дослідник обмежує створення даного полотна лише територією Білорусії та вважає обряд суто білоруською традицією. Про значення створення ритуальної тканини на Поліссі України знаходимо в працях Боряк О.О. [1] та Никорак О. І. [7]. Створення рушника при масовому падежу худоби висвітлено в працях Шейша В. П., [8] та Журавльова А. Ф. [3], як ритуалу для викликання дощу на території Центральноукраїнського Полісся в праці Васяновича О. [2], реконструкцію обряду на території Білорусії в публікації О. А. Лобачевскої [4]. Отже, з огляду вже існуючих праць помітно, що особливості даного обряду вже були висвітлені на території України та Білорусії, тому дана стаття спрямована на простеження українсько-білоруських паралелей в проведенні даних магічних дій при соціальних або стихійних лихах. Все це дозволить більш глибоко зрозуміти семантику обряду на Поліссі України та Білорусії протягом ХХ ст. Для дослідження обрано Східне Полісся Білорусії та Середнє Полісся України.

В даній статті окрім вже опрацьованих науковцями матеріалів використані експедиційні записи, зібрані ДНЦЗКСТК протягом 1990-2015 років, від людей, що проживають або проживали на територіях України, постраждалих від Чорнобильської катастрофи, а саме Київської (Чорнобильський, Поліський р-ни) та Житомирської (Овруцький, Народицький та Лугинський р-ни) областей. Хронологічний діапазон виявлених фактів обмежується 1940-1960-ми роками, хоча в невеликій кількості фіксувалося проведення ритуалу в 1980-ті роки серед переселенців із Зони відчуження.

На Поліссі України виготовлення обиденного полотна було найбільш поширене на території Житомирської та Київської областей. Найчастіше дії даного обряду були спрямовані проти засухи. На Східних територіях Полісся Білорусії таке полотно виготовляли при різних лихах, а також для покращення добробуту у вигляді гарної ловлі риби та доброго воску [10].

Обиденним рушником або полотном називали виріб, який виготовляли протягом одного дня або однієї ночі. Поняття „обиденний” рушник досить поширене на території Східного Полісся Білорусії та має різноманітні варіанти: „абдзённік”, „абудзёнаўка”, „абудзённік”, „абыдзённае палатно”, „будзённік”, „дзённік”, дняўнік”, „аброчнік”, „аброк”, „аброчны ручнік”, „ручнік”, „намітка”, „завеска”, „завіска”, „стамесачка”, „браднік” [11]. На Середньому Поліссі України поняття „обиденний” нами не фіксувалося, натомість були зібрані назви: „утірач” (с. Луб’янка Поліського р-на Київської обл.) [10]; „рушник” (с. Калинівка Овруцького р-на, с. Журавлинка Народицького р-на Житомирської обл.); „завєска” (сс. Любарка та Залісся Народицького р-на та с. Лучанки Овруцького р-на Житом. обл.); „набожнік” (с. Делета Овруцького р-на Житом. обл.).

При виготовленні такого полотна обов’язковим було послідовне виконання всіх технологічних процесів, а саме: м’яття стебел, вичісування, прядіння, снування та ткання. „Повиносили жонки прядки, ослони, гребені, мички і пряли” (с. Делета Овруцького р-на Житом. обл.). „Натерли, натріпали, намикали” (с. Рудня-Повчанська Лугинського р-на Житом. обл.). „Ну зразу, напрадут і тчут кросна” (с. Журавлинка Народицького р-на Житом. обл.). „Уперед жа трэба напрасці, да паснаваць на сцене. Да навой навіть” (в. Малыя Аўцюкі Калінкавіцкага р-на Гомельская обл.) [10]. „Лён змялі, патрапалі, і спралі, аснавалі і саткалі” (в. Бяляеўка Чачэрскага р-на Гомел. обл.) [10].

Процес виготовлення обиденного рушника був суто жіночою справою, а знання передавалося від старших жінок до молодших. Участь у дійстві брали переважно жінки вдови або вдови разом з незаміжніми дівчатами. „Сім вдов винисли сєм ковороток на розходніє дороги” (с. Любарка Народицького р-на Житом. обл.); „9 вдів” (с. Рудьки Чорнобильського р-на Київ. обл.); „дівки і вдови” (с. Журавлинка Народицького р-на Житом. обл.). Загалом проведенням даного обряду займалися старші жінки: „баби, шо вже не рожають” (с. Делета Овруцького р-на Житом. обл.); „старші, дорослі жінки” (с. Іллінці Чорнобильського р-на Київ. обл.); „Старыя. Гадаў па 60 і более былі” (в. Харамцы Акцябраскага р-на Гомел. обл.) [10] або „замужніє” (с. Калинівка Овруцького р-на Житом. обл.). В окремих випадках до виготовлення обиденного рушника допускалися жінки „всякіє” (с. Рудня-Повчанська Лугинського р-на Житом. обл.), тобто різної вікової категорії та соціального стану. Розмежування поділу робіт в обряді простежується на Поліссі Гомельщини, де пряли дівчата підліткового віку, у яких „яшчэ на рубашцы не было”, а ткали жінки вдови [10]. Подібна регламентація зафіксована і в селі Становище Поліського р-ну Київської обл., де „дівчата пряли”, а жінки виконували всю іншу роботу. Такий відбір жінок для ритуалу ймовірно підпорядкований вимогам створення чистого полотна, яке повинно мати магічну дію.

Збиралися жінки по домовленості або організації однієї з найбільш активної. „Вона все ходила до церкви, то це вона була закапьорщиком в цьом всім” (с. Рудня-Повчанська Лугинського р-на Житом. обл.); „домовлялися старші, такі авторитетні у селі жінки” (с. Іллінці Чорнобильського р-на Київ. обл.); „сам робілі. От хтось сказав, да так ўжэ і слухаюць” (в. Малыкі Аўцюкі Калінкавіцкага р-на Гомел. обл.) [10].

Для виконання даного обряду важлива була колективна робота з матеріалу від різних людей. „Свій льон, свого гребеня і веретьона, і я там буду прасті, і вложувать свою пражу туди” (с. Делета Овруцького р-на Житом. обл.). Жінки сходилися в визначене місце в певний час і кожна мала при собі жмут лляного волокна: „не пряжу, а несли льон” (с. Мижиліска Овруцького р-на Житом. обл.); „по жмені кужілю” (с. Мартиновичі Поліського р-на Київ. обл.); „носять по жмені, только з лёнку” (в. Новая Рудня Ельскага р-на Гомел. обл.) [10]. Примітно, що процес ткання жінки виконували по черзі: „мяняюцца. То тая, то тая” (в. Ладыжын Калінкавіцкага р-на Гомел. обл.) [10]. Окрім тієї пряжі, яку приносила кожна з жінок, волокно льону могли додатково збирати з кожної хати: „одна чи втрох ходили вони” (с. Делета Овруцького р-на Житом. обл.). З 1960-х рр. в обряді зникає процес м’яття та тріпання льону, а прядіння стає дещо символічним, учасники приносять не лише волокно, а й готову пряжу.

Важливу роль у виконанні обряду відігравав час проведення магічних дій. „За білий свєтлий день” (с. Мижиліска Овруцького р-на Житом. обл.); „за день треба напрясти, виткать”. (с. Осика Народицького р-на Житом. обл.); „до вечора оце напряли, основали і виткали” (с. Рудня-Повчанська Лугинського р-на Житом. обл.). Виготовлення пряжі та нитки припадало на першу половину дня, а сам процес ткання — на післяобідній або вечірній час. „Ткалі ўвечары, пры агні ткалі” (в. Заазер’е Акцябрскага р-на Гомел. обл.) [10]. В окремих випадках обрядові дії проводилися „за ноч” (сс. Лучанки та Левковичі Овруцького р-на Житом. обл.).

Окрім визначеного часу доби, обрядові дії могли підпорядковуватися певному дню тижня. „В суботу робили, а в неділю я занесла до церкви” (с. Рудня-Повчанська Лугинського р-на Житом. обл.); „збираються жонки у п’ятницю і прядуть тонкопрядниці” (с. Становище Поліського р-на Київ. обл.); „аброчная пятніца, вот некая ёсть. […] После Троіцы” (в. Бяляеўка Чачєрскага р-на Гомел. обл.) [10].

Визначення певного для стосувалося обрядів, спрямованих проти хвороб людей або тварин, такі дні вважалися „оброчними” (в. Бяляеўка Чачєрскага р-на Гомел. обл.) [10]. „Вот на Казанньскаю здзелалі абыдзённік за дзень” (в. Пыцькаўка Буда-Кашалёўскага р-на Гомел. обл.) [10].

Місце проведення ритуалу мало символічне значення, тому визначалося заздалегідь. Виготовлення полотна могло відбуватися „на дворі” (с. Мижиліска Овруцького р-на Житом. обл.), „прама на вуліцы” (в. Ладыжын Калінкавіцкага р-на Гомел. обл.) [10], „на дворе под хатою„ (с. Рудня-Повчанська Лугинського р-на Житом. обл.), „у хаті” (с. Калинівка Овруцького р-на Житом. обл.), „ў адну хату” (в. Гажын Нараўлянскага р-на Гомел. обл.) [10], „на перекростку” (с. Рудня-Повчанська Лугинського р-на Житом. обл.), „на дорозі” (с. Осика Народицького р-на Житом. обл., с. Стара Марківка Поліського р-на Київ. обл.), „посередині села, де розходяца дороги” (с. Журавлинка Народ. р-на Житом. обл.), „коло криниці […] при дорозі. Коло могилок була криничка” (с. Любарка Народицького р-на Житом. обл.). Досить часто в записах фігурують навіть імена господарів двору або хати, де відбувалося дійство.

При виготовленні обиденного полотна „на дорозі” всі приладдя для виготовлення пряжі та нитки виносили на дорогу. Снували та ткали також на дорозі, відповідно снівницю та верстат закріплювали кілками для знерухомлення. „І хлопці установили, укріпили” (с. Рудня-Повчанська Лугинського р-на Житом. обл.). „Квачі позабивали на дорозі, шоб вона не шаталась, шоб можна було ткать„ (с. Осика Народицького р-на Житом. обл.). Снувати могли також „на плотові” (с. Осика Народицького р-на Житом. обл.; с. Мартиновичі Поліського р-на Київ. обл.). На Поліссі Білорусії використовували огорожу не лише для снування, а й для ткання. Саме на воротах наснували основу та „зрабілі ніби кросна — да виткалі” (д. М. Автюки Калинковичского р-на Гомел. обл.) [5]. Вибір такого місця значно ускладнював процес снування та ткання, що ймовірно було спрямоване на подолання певних перешкод для отримання „благодаті”, що свідчить про архаїчність даного обряду. На думку О. А. Лобачевскої використання огорожі є концепцією семантичної опозиції традиційної картини світу як „свій/чужий”, що простежується в поліських обрядах першої половини ХХ ст [5].

Перед початком роботи „стали всє в рядочок, перемолилися «Отче наш»” (с. Мижиліска Овруцького р-на Житом. обл.). Під час роботи також молилися та „просили Бога: Пошли Господи благодать” (с. Осика Народицького р-на Житом. обл.).

Найчастіше обиденний рушник мав вигляд звичайного сірого полотна, оскільки виготовлявся з сірого волокна льону або конопель, яке було різне за якістю. „Конопляниє чи ляние, сіриє” (с. Звіздаль Народицького р-на Житом. обл.). „Проста такое наткалі палатно” (в. Маразавічы Буда-Кашалёўскага р-на Гомел. обл.) [10]. Магічні дії даного полотна пов’язані з його чистотою та новизною, оскільки даний виріб не був використаний більш ніде і не сходив з живих рук людей [4]. На думку Н. Я. Нікіфоровскького [6] сила полотна в його природному стані, поки тканина не пройшла процес вибілювання, вона має на собі магічну силу. Виділяються окремі випадки де „завіску […] виткали й постірали, збили на річці прачами і вона висохла на траві. Білинька” (с. Рудня-Повчанська Лугинського р-на Житом. обл.). Відомості про вибілювання обиденного полотна знаходимо і в праці Д. К. Зеленіна [4].

Обрядове полотно, яке виготовляли в 1920-1960-ті роки на Поліссі України, інколи прикрашали кількома перетканими кольоровими „полосками […] при конце з одного боку трохи і з другого на конце” (с. Рудня-Повчанська Лугинського р-на Житом. обл.); „чорною й червоною горіною” (с. Журавлинка Народицького р-на Житом. обл.). Подібне оздоблення було і на Поліссі Білорусії, де обиденний рушник мав композиційне завершення по краях у вигляді червоних смуг або простих перебірних візерунків [5]. „Затыканне, унізу. Краснымі, чорнымі, каб аддзялялася яно” (в. Малыя Аўцюкі Калінкавіцкага р-на Гомел. обл.) [10]. Окрім простих смуг рушник могли оздоблювати перебірними візерунками „кубіками” (с. Лучанки Овруцького р-на Житом. обл.), або ткати саржевою технікою ткання „в коски” (с. Становище Поліського р-на Київ. обл.); „коскі. Коскавы ручнік. Так то ткалі, у 4 ніты. У радочкі ідзе” (в. Малыя Аўцюкі Калінкавіцкага р-на Гомел. обл.) [10].

В окремих випадках рушник оздоблювали вишивкою „лиштвами, […]. Двє широкіє і двє вущі” (с. Рудня-Повчанська Лугинського р-на Житом. обл.) або „нашивали квіточки” (с. Становище Поліського р-на Київ. обл.).

Оскільки робота над даним виробом мала часові обмеження, довжина обиденного полотна була різною, тому визначеного розміру не було. Головним завданням було виготовлення довгого ритуального рушника: „довгу завіску” (с. Рудня-Повчанська Лугинського р-н Житом. обл.); „довгий набожнік. Метров 3, 4” (с. Делета Овруцького р-на Житом. обл.); „обикновений рушнік, только шо довгий” (с. Любарка Народицького р-на Житом. обл.); „метра 1,5 чи мо 2” (с. Журавлинка Народицького р-на Житом. обл.); „2-3 м. довжиною” (с. Рудьки Чорнобильського р-на Київ. обл.). Завдяки зібраним відомостям можна визначити, що даний виріб міг мати довжину від 1 до 4 м. та був неширокий. Ймовірно, що учасники намагалися виткати якомога довший рушник. На території Східного Полісся Білорусії рушник мав подібний розмір: „метраў 3 будзе ён ці болей” (в. Ладыжын Калінкавіцкага р-на Гомел. обл.) [10]; „за адзін дзень губку наткуць” (в. Чырвоны Акцябр Буда-Кашалёўскага р-на Гомел. обл.) [10].

В окремих випадках паралельно з жінками працювали й чоловіки, які виготовляли дерев’яний хрест („фігуру”). „Зробили христа вєлікого […] із сосни” (с. Любарка Народицького р-на Житом. обл.).

В подальшому з „обиденним” полотном здійснювали певні дії, які були спрямовані на отримання „Божої благодаті” у вигляді кліматичних змін або захисту від лиха. З „обиденним” рушником обходили навколо „поля і села” (с. Любарка Народицького р-на Житом. обл.); „обмотали ікону, і ходять кругом села” (с. Радча Народицького р-на Житом. обл.), „і да сонца вакол сяла абыйдзем з гэтым палатном і з іконаю […] ікона Божа Маці” (в. Навінка Калінкавіцкага р-на Гомел. обл.) [10]; перестеляли дорогу та переганяли через нього худобу. „Тры разы дарогу перацягаюць — туда і адтуль — і пашоў дождж, ды стала худоба не так дохці” (в. Марозавічы Буда-Кашалёўскага р-на Гомел. обл.) [10]. Варто зауважити, що ритуальні дії перегону худоби через полотно виконувалися як під час засухи, так і при хворобі тварин. Такі дії спрямовувалися на очищення тварин від хвороби, яка переходила на полотно. В подальшому рушник спалювали, закопували в землю або заносили до церкви. „В тому кутку села, де її виткали, вдови ростилають „завєску” впоперек дороги, щоб худоба перейшла, як має іти на пасовище” (с. Невгоди Овруцького р-на Житом. обл.). „Прама цераз палатно ўвесь скот прахадзіў па дзярэўні” (в. Навінка Калінкавіцкага р-на Г омел. обл.) [10]. „І буде худоба йти з поля, худоба перейде. Тоді на могилки несуть, на хрест вішають. [.] Як занесуть на могилки, то вже вечеру справляють. Шо в кого є, взяла, да й помоляться, да й повечерят” (с. Залісся Народ. р-на Житом. обл.).

Найчастіше виріб після обходу села вішали на хрест, який знаходився на роздоріжжі, в кінці села, біля природної кринички або на цвинтарі. „Ну і гдє була церква, то нє знаю туди одніслі, а в нас церкви не було. В нас занісли на той хрест, шо ото ставляють коло села. Обереги кажуть коло села христи. Да повісили на той хрест” (с. Делета Овруцького р-на Житом. обл.). На Поліссі Білорусії до хреста рушник несли діти. „І малалеткі каторыя яшчэ чыстыя, вешалі” (в. Харамцы Акцябрскага р-на Гомел. обл.) [10]. Як правило такі рушники лишалися на хресті до повного розтління протягом часу.

В інших випадках його заносили до церкви: „на ікони” (с. Рудня-Повчанська Лугинського р-на Житом. обл.) або „на йом покойніков спускали у яму” (с. Мижиліска Овруцького р-на Житом. обл.). „А тепер тії рушники здали були на могилках, там є помєщеніє, поклали. Тепер покойников пускають у яму тими рушниками. То ікона Божа мати, то її носили, як дощу не було”. (с. Радча Народицького р-на Житом. обл.).

Зафіксовано окремий випадок, в якому обиденний рушник „тягали по селу, поливали водою […], притягли його трохи пополоскали і почепили на того фігура [.] Вже його тягли только вдови.” (с. Осика Народицького р-на Житом. обл.).

В обряді, спрямованому на викликання дощу, невід’ємною частиною ритуалу було активне використання води. Так, при виготовленні обиденного полотна на вулиці, перехожих „хто йде по селу /як ткали рушника/, то поливали /зустрічного водою/” (с. Мартиновичі Поліського р-на Київ. обл.).

Виготовляли обиденний рушник і проти хвороб та епідемій. На Східному Поліссі Білорусії такий виріб створювали „на Міколи” (в. Дзякавічы Жыткавыцкага р-на Гомел. обл.) [10]. Після того, як полотно було виготовлене, його тягли 9 разів по полю, де засіяне жито, розрізували на шматочки та зберігали в кожній хаті.

Майже по всій території Полісся виготовлення обиденного полотна використовували як захист під час Другої світової війни. „У вайну, што жывыя пааставалыся, вродзе бы як аброк рабілі” (в. Ляскавічы Акцябрскага р-на Гомел. обл.) [10]. „Ну, у вайну, штоб была спасена наша дзярэўня” (в. Бераставец Кармянскага р-на Гомел. обл.) [10]. На території Полісся України подібні відомості були зафіксовані у Волинській та Чернігівській областях.

В 1940-1960-ті рр. в деяких випадках в обряді присутній священник та церковний хор. „Призвали з другого села батюшку. Да он там святив там уже цього рушника. І христа цього святив. […] Усе набожниє пісні співали. […] До Богородиці да до Миколая” (с. Журавлинка Народицького р-на Житом. обл.).

Цікаво, що навіть в період радянської влади фіксуються випадки виконання даного обряду. „Це було в же в 50-х годах, як був у нас голова Кошечко. […] була жара і сухо. Жонки пошли до того голови, да й кажуть: «Нам розрішіть шоб ми таке зробілі, то мо пойде дощ». А он: «Робіть шо хоште, або пошол дощ»” (с. Любарка Народицького р-на Житом. обл.).

З другої половини ХХ ст. на деяких територіях Полісся простежується спрощення даного обряду. Виготовлення полотна повністю відійшло, лишилося лише обходження села процесією разом з батюшкою та вішання рушника на хрест.

Обрядові дії виготовлення та використання обиденного полотна на Східній території Полісся Білорусії та Центральних території Полісся України мають деякі відмінності, які певною мірою доповнюють розуміння семантики даного ритуалу, в якому поєднано язичницьку архаїку та християнські традиції. Створення такого магічного полотна відігравало важливу роль в гармонізації світосприйняття полісян та за їх віруванням мало величезний вплив на родючість та захист від лих.

Список використаної літератури

  1. Боряк, О. О. Виготовлення тканих ритуальних символів на Поліссі // Полісся: мова, культура, історія: Матеріали міжнародної конференції. — Київ, 1996. — с. 288-295.
  2. Васянович, О. О. Використання обиденного полотна з метою викликання дощу в Центральноукраїнському Поліссі / О. О. Васянович // Рушник: символ, образ, знак. — Матеріали третьої науково-практичної конференції: доповіді та повідомлення. — Г лухів: РВВ ГДПУ, 2004. — 94 с.
  3. Журавлев, А. Ф. Охранительные обряды связанные с падежом скота, и их географическое распространение // Славянский и балканский фольклор. Генезис, архаика, традиции. — М., 1978. с. 71-94.
  4. Зеленин, Д Обыденные полотенца и обыденные храмы // Живая старина. — 1911. Вып. І. — с 1-20.
  5. Лобачевская, О. А. Обыденное полотенце: материалы к реконструкции ритуала и его трансформации в Беларуси (первая половина ХХ в.) / О. А. Лобачевская // Традиционная культура: науч. альм. — 2005. — №3. — с. 13-22.
  6. Никифоровский, Н. Я. Очерки простонародного житья-бытья в Витебской Белорусии и описание предметов обиходности (Этнографические данные). — Витебск, 1896. — с. 665.
  7. Никорак, О. І. Традиційні тканини в світоглядних уявленнях поліщуків і волинян //Минуле і сучасне Волині й Полісся: народна культура — шлях до себе: Матеріали Волинської обласної науково-етнографічної конференції. — Луцьк, 2003. — с. 105-107.
  8. Шейн, В. П. Материалы для изучения быта и языка руского населения северо-западного края. — Спб., 1902. — Т. Ш. — с.331.
  9. Говірки Чорнобильської зони // Під редакцією ПЮ.Гриценка. Вид-во “Довіра”. — К. 1996. — 358 С.
  10. Традыцыйная мастацкая культура беларусаў. У 6 т. Т. 6. Гомельскае Палессе і Падняпроўе. У 2 кн. Кн. 2 // Т. В. Валодзіна [і інш.]; ідэя і агул. рэдагаванне Т. Б. Варфаламеевай. -Мінск: Выш. шк., 2012. -1233 с.


Аўтар:
Н.М. Телегей
Крыніца: Духоўная спадчына Усходняга Палесся: зборнік навуковых артыкулаў / рэдкал.: А. М. Воінава (гал. рэд.) [і інш.]; М-ва адукацыі Рэспублікі Беларусь, Гомельскі дзярж. ун-т імя Ф. Скарыны. — Гомель: ГДУ імя Ф. Скарыны, 2018. – С. 135-141.