Лоїв у роки Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр.

0
79
Лоїв у роки Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр.

Національно-визвольна війна українського народу 1648-1658 рр., яка була спрямована проти колоніального гніту Речі Посполитої, за незалежну Ук­раїнську козацьку державу суттєво вплинула і на розвиток національно-виз­вольної боротьби білоруського народу, особливо у землях південної Білорусі, які нині входять до складу сучасних Гомельської та Берестейської областей. Важливе місце у планах повстанців належало Лоєва — важливим стратегіч­ним вузлом, оволодіння яким давало змогу контролювати значну частину вод­ного шляху по Дніпру й Сожу, по котрому здійснювався зв’язок між Білоруссю та Україною, забезпечувалися війська боєприпасами і провіантом.

Після перших визначних перемог української зброї на Жовтих Водах (16.05.1648) та Корсунем (26.05.1648) повстання поширилося по всій тери­торії України, в .ч. й Сіверській. Наприкінці червня 1648 р. повстанці оволоді­ли Черніговом, після чого вони швидко оволоділи всім регіоном і вступили в Білорусь, оволодівши Лоєвом, Речицею, Гомелем та ін. Як зазначав шляхтич В. Халецький у своєму листі від 3.07.1648 р. з Налевич, що під Речицею: козаки “тут скрізь закликають добровольців, посилають універсали, бунту­ють селянство. Через це в наших краях, що хлоп, то козак, кожного треба боятися, кожен їм дає знати”, а в Гомель міщани впустили козаків”. Ряд дже­рел засвідчують потужне піднесення національно-визвольної, антифеодальної та антикатолицької війни у південній Білорусі, формування повстанського війська, втечу шляхтичів та євреїв (1). Як засвідчили у серпні-вересні 1648 р. полонені білоруські повстанці Верема Цецорка та Іван Левонтович з Речиці (“почавши від Валішевич до Мозиря, до Речиці, скільки є сіл і волостей, всі покозачилися і присягли собі боронитися до останнього… Міста, котрі між собою з’єдналися і покозачилися, то, кажуть, Мозир і Речиця, Гомель, Туров, Лоїв, Бабура і інші”) (2). Велику роль тут відігравали полковник Іван Седляр, колишній мозирський міщанин, і сподвижник Богдана Хмельницького, полков­ник і “костирський гетьман” (тобто представник рядового козацтва) білорус Ян Соколовський. У Речиці тоді стояв гарнізон (Речицький полк?) із 700 (за іншими даними — 3000) повстанців. Він складався виключно з місцевих селян та міщан, за іншими даними — тільки наполовину, а решта були козаки. Пол­ковником речицьких повстанців був якийсь Покусин з Чернігова, а старшим над повстанцями всієї волості був Кемка, котрий перед тим особисто їздив до Б.Хмельницького у липні або серпні 1648 р. щодо інструкцій і підкріплень. Дещо пізніше до Хмельницького була скерована нова білоруська делегація: полковник Грицько Бут, учасник взяття Чернігова, Адам Лемко, Ахзям з Седнева, писар лоївський, та Мужиловський (Силуян Мужиловський — Ю. М.). Поза сумнівом у Лоєві була тоді сформована повстанська сотня, а Лоїв став сотенним містом Речицького чи Брагинського полку. Хмельницький дав їм універсал, котрим забороняв повстанцям “відступати з Речиці, Гомеля і Лоєва”, формували нові військові частини. Своїм полковником білоруські по­встанці обрали тоді Кизима, очевидно родича Б.Хмельницького. Головні сили повстанців зібралися тоді у Брагині, звідки виступили в успішний похід на Боб­руйськ, Березин, Ігумень, Бихов. Оскільки Кизим утопився в Мозирі, то на його місце обрали іншого родича Б. Хмельницького — Филона Гаркушу з Бихова. Згаданий вище Г. Бут під час походу на Бобруйськ відправив за порохом дві хоругви на чолі з уродженцем Лоєва, “сотником Фесько”. Він додав Феську т акож по чоловіку з кожного куреня, внаслідок чого чисельність його заго­ну сягнуло 1000 повстанців (3).

Зима 1648/1649 рр. пройшла під знаком контрнаступу військ Великого князівства Литовського, якими командував князь Я. Радзивил. У лютому 1649 р. останній оволодів Мозирем, причому обложені послали за підмогою до Лоєва та деяких інших міст. Сам Лоїв і в цей час залишався під контролем повстанців, про що свідчить лист самого Радзивила до великого гетьмана литовського Я. Кишки від 23.04.1649 р.: з Любеча та Лоєва чернігівський полковник Стефан Подобайло забороняв давати провіант військам ВКЛ, а в Гомель за проханням місцевих міщан знову вступили (3 квітня) повстанці пол­ковника Мартина Небаби (4). У Лоєві стояв Подобайло з своїми повстанця­ми, переважно піхотою, і захищав шлях на Київ. Місто вже було спалено військами ВКЛ в ході попередніх боїв і залишався тільки дерев’яний замок. Але десь наприкінці весни чи на початку літа 1649 р. Лоївом оволодів Радзивил. Сам Подобайло — майстер оборонної війни пильнував із своїм полком Лоївської переправи, збудував укріплення на пагорбі, де Сож впадає до Дніпра і вів перестрілку з рідзивилівцями.

Хмельницький поставив перед полковником Іллею Голотою завдання: оволодіти Лоєвом та Речицею і розвивати наступ вглиб Білорусі. В околицях Лоєва та Речиці уже діяли повстанці-брати Костиренки із своїм загоном, Отрошко, очевидно і Бугай, Товкач, Седляр, Одинець, Булавка, Шарапата та Суганята із своїми людьми. Однак невелике військо Голоти зазнало поразки під Загалєм (17.06.1649). Хмельницький призначив Стефана Пободайла, яко­му дав наказ укріпитися між Дніпром і Сожем, а завдання Голоти мав викону­вати наказний гетьман, чигиринський полковник Михайло Кричевський з більшим військом. Враховуючи підхід цих сил повстанців, Радзивил на почат­ку липня 1649 р. зайнявся “чисткою” краю, але не зміг придушити парти­занський рух. Потім він рушив на Лоїв і до 26 липня захопив місто, взявши велику здобич. Захоплено було й козацьке укріплення на півострові під Лоєвом, який відділяє Дніпро від Сожу, а далі вели перестрілку через Сож до ночі. При цьому повстанці Пободайла за кілька днів до приходу противника спали­ли лоївський замок. Видно дану акцію мав на увазі царський воєвода А. Солн­цев, коли писав з Рильська 15(5). 08.1649 р., про те, що козаки вночі спалили Лоїв, а “ляхи” зі своїм гетьманом Кишкою стоять у Лоєві табором, бо там козаки хочуть переправлятися на правий бік Дніпра (5). 31.07.1649 р. відбула­ся битва під Лоєвом, яку ми вже досліджували (V Довнар-Запольські читання у Речиці). Кричевський і Подобайло програли цю битву, але Радзивил був змушений пізніше відступити до Речиці (він став там 9 серпня), а повстанці знову зайняли Лоїв і Любеч. За умовами Зборівського миру вони мали поки­нути ці міста, однак відмовлялися це вчинити. Тоді сам король Ян Казимир у листі до Хмельницького від 12. ХІ. 1649 р. вимагав від гетьмана виконання умов мирного договору. (5). Видно так і довелось вчинити повстанцям. Од­нак вони продовжували партизанити під Лоєвом, особливо активізувавшись з березня 1651 р. Так, у першій половині березня 1651 р. під Лоєвом було здійсне­но напад на купців. Чернігівський полковник М. Небаба у своєму листі до гомельського підстарости заперечував причетність своїх людей до цього, натякаючи на місцевих повстанців. 19 квітня з України прибув з військом Лучниченко і став під Лоєвом між Сожем і Дніпром. У Михалкові під Лоєвом козаки мали особливо сильні позиції і їх не могли вибити звідти війська ВКЛ (6).

Доля кампанії 1651 р. була вирішена на полях Берестецької битви та бит­ви під Ріпками, яку в джерелах називають також Лоївською. Ці битви були програними повстанцями. Зокрема, 1.07.1651 р. 3000 вояків литовського страж­ника Мирського непомітно форсували Дніпро і зійшли в тил повстанцям, які сиділи в укріпленні напроти Лоєва. Вранці 5.07.1651 р. Радзивил і Мирський вдарили з двох боків на повстанців і розбили їх. Небаба прийшов на допомогу своїм, але в ході цілоденної кривавої битви зазнав поразки і сам загинув. Радзивил рушив на Київ і Білу Церкву, але в тилу під Лоєвом продовжувалися повстання. У серпні шляхтич Олександр Яблоновський підвозив провіант байдаками з Речиці до Лоєва, причому половина його хоругві пішла з ним, а інша половина лежала хвора у Речиці. У Лоєві померло з різних причин півтори тисячі війська ВКЛ, особливо піхотинців, лишилося 800-1000 вояків. Лоєвський гарнізон благав про допомогу, тим більше, що на лівий бік Дніпра перепра­вився кількатисячний козацький загін, який нібито має намір йти на Речицю. За таких умов лоївський полковник ВКЛ не міг дати допомогу обложеному повстанцями Любечу (7). Влада Речі Посполитої над південною Білоруссю через деякий час зміцніла, успіхи були закріплені Білоцерківським миром. 9.10.1651 р. шляхтич Олександр Яблоновський написав великого листа до Я. Кишки з описом ситуації у Лоєві, де протягом п’яти тижнів тримало оборо­ну 250 його доброї піхоти і 260 кінноти (ще 250 було послано на роз’їзд проти повстанців). 20 вересня була спроба повстанців Пободайла штурмом взяти Лоїв, але невдало. Під час штурму загинуло кілька офіцерів і поранено понад 100 обложених, в т.ч. кількох шляхтичів. Потім було укладено перемир’я на кілька днів, а тим часом підійшли загони шляхтичів Качинського з Упитського повіту і Юзефовича з Брацлавського повіту, які однак не змогли пробитися в Лоїв, тому стали діяти проти повстанців у околицях міста. Облогу припинив універсал Хмельницького про укладення Білоцерковського миру, який місцеві повстанці отримали 5 жовтня. Наступного дня Пободайло прислав трубачапарламентера, лоївський полковник виїхав на переговори і тоді Пободайло показав йому універсал про мир. Зголоднілий лоївський гарнізон закупив тоді у повстанців провіант, запасів котрого вони мали на цілий рік, жовніри стали пити горілку з повстанцями, радіючи миру. 7 жовтня сам Пободайло прибув у Лоїв, провів новий тур переговорів з місцевим полковником, а 8-о числа вивів своє військо з табору і пішов на Гетьманщину.

Позиції Речі Посполитої у Лоєві зміцніли, але ненадовго. У 1654 р. не тільки південна, але майже вся Білорусь була визволена з-під влади Речі По­сполитої, знову почалось формування козацьких полків в Білорусі (Білорусь­кий, Чауський, Биховський та ін.), котрі як і аналогічні козацькі полки в Україні, ставали центрами відродження власної держави білоруського народу. Розгор­нувся новий етап в історії Лоєва, який заслуговує окремого дослідження.

Примітки:

  1. Мицик Ю. З нових документів про Національно-визвольну війну українського народу (1648-1658 рр.) на Сіверщині // СЛ. -1998. — № 2. — С. 4-5.
  2. Документы об Освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг — Киев, 1965. — №№ 39. — С. 105.
  3. Там же. — № 59 8.10.1648 р.
  4. Там же. — № 78.
  5. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. — М., 1954. — Т. 2. — № 30. — С. 302.
  6. Там же. — № 115.
  7. Мицик Ю.А. Невідомі листи керівників Національно-визвольної війни українсь­кого народу 1648-1658 рр. // УІЖ. — 2001. — № 1. — С. 139; АГАД. — Ф. “АР”. — Відділ VI. — № 36.
  8. АГАД. — Ф. АР. — Відділ V. — № 5720; Мицик Ю. З нових документів про Націо­нально-визвольну війну українського народу (1648-1658 рр.) на Сіверщині. (Ч. 2) // СЛ. — 1998. — № 6. — С. 24-27.

(Дана стаття була нами вже опублікована: Мицик Ю. А. Лоїв у роки Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. // Гісторыя Лоеўскай зямли. Фак­ты. Каментарыі. — Гомель, 2006. — С. 30-34).


Аўтар:
Ю.А. Мицик
Крыніца: Юрій Мицик. Albaruthenica. Студії з історії Білорусі. . – Київ, 2009. – 364 с. (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Національний університет “Києво-Могилянська Академія”; Український центр досліджень з історії Білорусі). С. 147-150.