Лоїв у літописах і хроніках середини XVII — початку XVIII ст.

Історія міста Лоїв у перші століття з часу його заснування залишається ще маловідомою та недослідженою, не виявлені ще всі основні джерела, котрі свідчать про це місто. Дане повідомлення має на меті проаналізувати згадки про Лоїв, котрі зустрічаються на сторінках українських, частково й білорусь­ких та польських літописів і хронік.

Отже, в перші два століття свого існування Лоїв був відносно невеликим населеним пунктом, але завдяки своєму вигідному стратегічному розташу­ванню при впадінні Сожа у Дніпро, на важливій переправі через Дніпро на відомих бродах він був у полі зору державних і військових діячів Речі Поспо­литої та її сусідів. Особливо значимим Лоїв став після вибуху Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр., оскільки від того, хто володів цим містом та його дніпровською переправою, залежав багато в чому результат протиборства між українськими повстанцями та Річчю Посполитою. Так, маса даних про Лоїв знаходиться у табірному щоденнику князя Януша Радзивила, польного гетьмана литовського, але оскільки ця фундаментальна пам’ятка тільки почала вивчатися і потребує окремої розвідки, ми до неї звер­татися не будемо. Є свідчення про Лоїв і в документації українських повстанців, яка, на жаль, збереглася набагато гірше. Досить вказати на лист гетьмана Богдана Хмельницького до кримського хана Іслам-Гірея IV, писаний з Чиги­рина 26(16).04.1654 р. У ньому гетьман інформує свого союзника про ситуа­цію на фронтах і відзначає, що згідно з отриманими ним даними “ляхи.іще з більшою силою готуються до нового бою, а Радзивил наближається з війська­ми до Любеча і Лоєва”. У зв’язку з цим, у разі коли ці війська будуть просу­ватися далі, Хмельницький просив хана надати допомогу (1).

Якщо говорити про українські літописи, то на перше місце треба постави­ти класичну пам’ятку української історіографії відому під умовною назвою літопису Самовидця. Її автором за думкою переважної більшості дослідників був Роман Ракушка-Романовський, учасник Національно-визвольної війни. Він пізніше став генеральним підскарбієм (в часи гетьманату Івана Брюховецького у 1663-1668 рр.), а на схилі життя — стародубським протопопом. Роман Ракушка-Романовський написав літописний твір, що охоплював події 1648­1700 рр. Саме ця пам’ятка вперше в українській історіографії містить згадку про Лоїв. Літописець подав відомості про битву під Ріпками у липні 1651 р., яка почалася під Лоєвом, а закінчилася під Ріпками поразкою українських військ та загибеллю чернігівського полковника Мартина Небаби. Тут знахо­димо оригінальну версію поразки повстанців. Самовидець, який взагалі, а особ­ливо наприкінці життя був досить критично налаштований щодо козацьких низів, поклав провину за поразку на самих повстанців, які мали контролювати переправу під Лоєвом (там уже був Радзивил із своїми військами), стоячи на лівому боці Дніпра. Повстанці нібито злегковажили противника, не дбали про заходи безпеки, перебільшували свої сили, думаючи, що вони стали вже непе­реможними (“зоставали безпечне, болшей бавячися пянством, аніжели осторожностию, розуміючи, же юже незвитяжоними зосталі”). Коли ж війська Радзивила форсували Дніпро і напроти Лоєва вийшли на лівий берег ріки та потіснили козацьку сторожу у напрямку на Ріпки, тоді ситуацію спробував врятувати Небаба, але вже було пізно. Сам полковник поліг на полі бою, а Радзивил взяв курс на Київ (2).

Твір Самовидця був активно використаний іншим українським літопис­цем — гадяцьким полковником у 1730-1738 рр. Григорієм Грабянкою (загинув у 1738 р.). У 1710 р. він написав власний історичний твір, присвячений козаць­кому минулому України, у котрому відстоював право українського народу на власну державу. Тут він згадав і про Лоїв у зв’язку з Лоївською (1649) та Ріпкинською (1651) битвами. (3). Слід відзначити, що твір Грабянки був дуже популярним (відомо понад 50 списків різних його редакцій), його читали виз­начні представники Української держави-Гетьманщини XVIII ст., його пере­писували та клали в основу інших історичних творів. З останніх найвідомішим є літопис “Короткий опис Малоросії” (1734), який зберігся ще в більшій кількості списків (4).

Не так щасливо склалася доля літопису військового канцеляриста Самійла Величка (1670-1728), але ця пам’ятка є найважливішим твором українсь­кої історіографії XVIII ст. і вигідно вирізняється своєю фундаментальністю. Величко створив найгрунтовніший твір з історії України — Гетьманщини 1648­1700 рр. Саме він подав особливо детальне оповідання про Лоївську битву 1649 р. Літописець поставив цю битву в один ряд з Білоцерківською та Київсь­кою 1651 р. і підкреслює її кровопролитний характер, бо там пролилася ріка “дорогої людської крові”, більша “за Дунай” (5). У детальному описі битви Величка знаходимо цілий ряд оригінальних деталей і саме битва змальована реалістичніше, без відвертих перебільшень втрат українського війська, що є типовим для польської історіографії XVII ст.

У творі Величка є ще одна звістка про Лоїв. Автор сповіщає, що у 1700 р. за наказом гетьмана Івана Мазепи на підставі розповідей стародубських та чернігівських купців у Генеральній канцелярії Гетьманщини було складено опис торгівельних шляхів. Цей опис мав дуже велике значення. Справа в тому, що традиційні шляхи українських купців до Західної Європи через Польщу були тоді або зовсім закриті, або ж були дуже небезпечними. Тому доводилось йти обхідним шляхом через Білорусь на Ригу й Кенігсберг (Крулевець). Якщо шлях починався у Чернігові, то купцям рекомендувалось насамперед діста­тися до Лоєва через дніпрову переправу, а далі до Речиці, Парич і т.д. (“З Чернігова Кролевецький тракт земною дорогою до Лоєва, тут перевіз через Дніпро до Річиці…”) (6).

Варто відзначити, що звістки про Лоїв час від часу трапляються в геть­манських універсалах та дипломатичному листуванні. Так, 30(20). 06. 1660 р. гетьман Юрій Хмельницький, син Богдана Хмельницького, видав універсал-привілей вибельському сотникові Чернігівського полку Стефану Шубі на млин на р. Вир, що під Лоєвом (7). С. Шуба був сотником у 1659-1661 рр., мав значні заслуги у Війську Запорізькому, за що і отримав цей дар. Пізніше він став священиком у Чернігові і у такій якості його права на млин були стверджені гетьманом Іваном Самойловичем 24.07.(3.08.) 1672 р. (8). Тут уточнюється, що річка під Лоєвом називається Сухий Вир і що на ній Шуба дістав право на будування своїм коштом греблі та млина з двома колесами. Очевидно саме ці нерухомості (греблю на р. Вир “під Лоєвом” та млин) мав на увазі гетьман Іван Мазепа, коли підтверджував своїм універсалом від 11(1).06.1699 р. пра­ва на них Єлецькому монастиреві у Чернігові. Універсал свідчить також, що це володіння було передане монастиреві чернігівським жителем, Ники­фором Калеником (9). Слід вказати і на дипломатичну інструкцію від 25(15).06.1662 р., котру наказний гетьман Яким Сомко дав для передачі царю Олексію своєму послу, ічнянському сотнику Матвію Романовичу. Згідно з нею посол мав поінформувати царя про військо-політичну ситуацію в Україні, зокрема і про те, що Чернігівський полк несе прикордонну службу біля Лоєва (10). Це було дуже важливо з огляду на підготовку королем Речі Посполи­тої Яном Казимиром походу на лівобічну Гетьманщину у 1663-1664 рр. і те, що у поході мало взяти участь і військо Великого князівства Литовського (ВКЛ). 1.06. (22.05.) 1669 р. брагинський староста Миколай Омельський пи­сав з Брагина до чернігівського полковника І. Лисенка, даючи знати про дії бунтівничого полковника Мурашка, котрий засів у Мозирі, а хліб бере “в Лоеві, в Речиці, в Любезчині”. Забравши там хліб, він хотів йти на Тиров, бо там було завдано образи його “поборщикам” (11). З свого боку Лисенко написав 25.05.1669 р. листа до гетьмана Дем’яна Многогрішного (4.06.(25.5.)1669 р.) про те, що в цей день до Чернігова приїхав сотник Сибирецький з Лоївської пристані і приніс відомість, що прихильники Мурашка беруть “стацію” у Лоєві, але на цей бік Дніпра не переходили. Мурашко ж пішов у Случчину, а інші хоругви, що стояли поблизу берегів Дніпра, теж туди пішли. Він додав, що у Чорнобилі стоять польські воєначальники Себастіян Маховський і Ян Пиво з тисячею жовнірів (12).

У зв’язку з походом короля Речі Посполитої Яна Казимира на Лівобічну Гетьманщину шляхт ич Вітебського воєводства і мемуарист Ян Антоній Храповицький відзначив у своєму щоденнику під 8.12.1663 р., що ним були отримані вісті про пересування військ ВКЛ на допомогу королеві. Тоді король стояв уже біля Чернігова та Лоєва. Піхота з артилерією ВКЛ залишалися на місці, а кіннота з литовським польним гетьманом Міхалом Казимиром Пацем пішла під Стародуб (13). Інший білоруський мемуарист теж залишив нотатки про Лоїв. Це — шляхтич з Новгородської землі Богуслав Маскевич (Мацкевич) (бл. 1625-1683), син відомого хроніста, який служив спочатку при дворі князя Богуслава Радзивила, а потім — князя Яреми Вишневецького. З вибухом Національно-визвольної війни він разом з князем у складі його надвірного війська мусив тікати на Захід. Оскільки всі шляхи туди були вже перекриті повстанцями, то Вишневецький 11 травня рушив на північ і доб­рався до Брагина через Чернігів та Любеч. Весь його шлях старанно ноту­вав Маскевич у своєму щоденнику. У Брагині князь із дружиною та військом пробув тиждень, 8 червня з огляду на наближення козаків пішов до Бабич під Мозир, а потім повернув на Овруч. Провоювавши з Вишневецьким май­же все літо 1648 р., Маскевич повернувся на Білорусь і став під прапори князя Януша Радзивила. В лавах цього війська він брав участь у приду­шенні повстання в південній Білорусі на початку 1649 р. Мемуарист особли­ву увагу приділив у щоденнику також подіям липня 1649 р. у Речиці та Лоєві, а насамперед Лоївській битві.

Він описав прибуття князя Радзивила до Речиці 7 липня і його виступ через два тижні на Лоїв. Сам мемуарист був у складі хоругви полку смо­ленського воєводи, яка виступила з Речиці на Лоєв на день пізніше князя. Маскевич ділиться деякими подробицями маршу війська, згадує про зали­шення гарнізону в Речиці, спалення речицьких передмість у зв’язку з появою повстанської армії Михайла Кричевського; про з’єднання всіх сил 21.07.1649 р. під Ізбимою (Зембіном), що у 3-х милях під Лоєвом. Після денного перепо­чинку і військової ради князь вирішив послати піхоту і 1000 аркебузирів на чолі з В. К. Гонсевським водою на байдаках (там вони вже зробили гуляй-городи для висадки десанту), а решту війська послав на Лоїв суходолом. Там вони повинні були формувати Дніпро . 23 липня в полудень Радзивил з військом підступив до Лоєва і став під містом у лісі. Тут він став чекати на байдаки, але ця частина війська несподівано спізнилася і прибула тільки надвечір. Після цього за словами Маскевича були здійснені спроби формувати Дніпро, оволо­діти укріпленнями повстанців, котрі стояли на лівих берегах Сожа й Дніпра і на півострові під Лоєвом. Повстанці міцно трималися і півторагодинний бій 29 липня не приніс успіху Радзивилу. Тоді князь вирішив обійти укріплення повстанців під Лоєвом і формувати Дніпро нижче за течією, а Сож вище за течією Лоєва (14). На цьому щоденник Б. Маскевича уривається і деякі дос­лідники помилково думали, що їхній автор загинув у генеральній битві під Лоєвом 31 липня 1649 р. Але насправді він щасливо вийшов з цієї битви і ра­зом з князем повернувся після її завершення до Речиці. Потім він вирушив у складі загону проти війська чернігівського полковника С. Подобайла на Чичерськ і взагалі прожив ще досить довго.

В центрі уваги польських хроністів XVII ст., котрі згадували про Лоїв, була виключно історія Лоївської битви 1649 р. Якщо говорити про хроністів, то початок даній традиції було покладено латиномовним твором придворного історика короля Яна Казимира, етнічного німця Йоахима Пасторія “Війна скифо-козацька” (Гданьськ, 1652). Майже одночасно були видані також 6-й том німецької хроніки “Театр Європи” та твір литовського хроніста Альберта Віюка Кояловича. Особливо популярним був твір Пасторія, розповідь якого про Лоївську битву 1649 р. лягла в основу свідчень таких польських хроністів як Самуїл Твардовський (15), Самуїл Грондський, Веспасіян Коховський та ін., також французького автора П’єра Шевальє (16). У подібний спосіб описує Лоївську битву і литовський канцлер Альбрехт Станіслав Радзивил (17).

Пошук даних з історії Лоєва XVI-XVIII ст. нами тільки розпочатий і ми сподіваємося на нові знахідки. Але думається, що й ці дані стануть у пригоді при написанні узагальнюючої історії міста Лоєва, будуть корисними і краєз­навцям.

Примітки:

1. Документи Богдана Хмельницького. 1648-1657 рр. — К., 1961. — № 243. — С. 339­341.
2. Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 61.
3. Літопис гадяцького полковника Григорія Граб’янки. — К., 1992.
4. Див.: Апанович Е. М. Рукописная светская книга XVIII в. на Украине. Историчес­кие сборники. — К., 1983.
5. Літопис Самійла Величка. — К., 1991. — Т. 1. — С. 92. Детальний опис Лоївської битви поданий на стор. 350-351.
6. Там же. — Т. 2. — С. 601.
7. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). — К., — Львів, 2004. — № 109. — С. 159-160.
8. № 443. — С. 649-650.
9. Універсали Івана Мазепи. — К. — Львів, 2002. — № 287. — С.326.
10. № 151. — С. 207.
11. Акты Юго-Западной России. — СПб., 1875. — Т. 8. — № 57 — С. 190.
12. Там же. — № 63. — С. 205.
13. Chrapowicki J.A. Diariusz. — Warszawa, 1978. — T.1. — С. 437).
14. Pamictniki Mа^kiewicz6w. — Wroclaw, 1961. — С. 268-269.
15. Про звістки хроніки С. Твардовського (1605-1661) “Громадянська війна” (“Wojna domowa”) (Каліш, 1683) щодо Лоївської битви нами доповідалось на V Довнарівських читаннях у Речиці (вересень 2005 р.) і тому немає потреби тут повторюватися.
16. Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. — К., 1993. — С. 118-125.
17. Radziwill A.S. Pamictnik. — Warszawa, 1980. — T. 3. — С. 207-208.

(Дана стаття була надрукована: Тарасенко І. Ю. Лоїв у літописах і хроніках сер. XVII — поч. XVIII ст. // Гісторія Лоеўскай зямлі. Факты. Каментарыі. — Гомель, 2006. — С. 49-53).

Аўтар: І.Ю. Тарасенко
Крыніца: Юрій Мицик. Albaruthenica. Студії з історії Білорусі. . – Київ, 2009. – 364 с. (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Національний університет “Києво-Могилянська Академія”; Український центр досліджень з історії Білорусі). С. 349-353.