Політичні та воєнні події 1917-1918 рр. привели до розпаду імперій та створення нових держав. Постала незалежна Українська держава, проголосила свою незалежність Білоруська Народна Республіка, докорінна зміна влади відбулася в Росії. Конфлікт їх інтересів на територіальному ґрунті був неминучим. В даній статті зроблена спроба розглянути боротьбу новостворених держав за територію північних повітів Чернігівської губернії та ставлення населення краю до тих подій.
У 1917 р. в контексті Української революції постало питання про кордони української автономної республіки, після IV Універсалу — незалежної держави. Північні кордони Чернігівської губернії і повинні були стати державним кордоном з Росією. Спроби встановити ці кордони у 1917 р. досліджував В. Бойко. Він дійшов висновків, що інструкцію Тимчасового Уряду Генеральному секретаріату від 4 серпня 1917 р. про відокремлення від Чернігівщини чотирьох північних повітів — Стародубського, Суразького, Новозибківського, Мглинського — як неукраїнських поставили під сумнів і делегати-селяни Першого Українського губернського з’їзду, і повітові земства та міські думи. Останні стали значно прихильнішими до ідеї приєднання до України (як автономного утворення) наприкінці року після більшовицького перевороту, під тиском громадськості приймаючи рішення прийняти участь у виборах до Українських Установчих зборів [1, с. 11]. Інтуїтивно відчуваючи відмінність між російським та українським політичними процесами, населення північних повітів Чернігівщини схилилися до останнього. Але ж Установчі Збори були розігнані, плебісциту ніхто не проводив, і в подальшому вирішення цієї проблеми переходило в площину військового конфлікту.
Перше пришестя більшовиків до губернії було недовгим. Звільняти Україну від більшовиків за рішенням Берестейської угоди між УНР та державами Четверного союзу прийшли війська Німеччини та Австро-Угорщини. 3 березня 1918 р., підписавши у Бресті мирну угоду з Центральними державами, РСФРР визнала суверенність України. Тимчасово за угодою 4 травня роль кордону між Україною і Росією відігравала демаркаційна смуга («нейтральна зона»). Її південна межа проходила територією Чернігівської губернії через Сураж — Унечу — Стародуб — Новгород-Сіверський — Глухів. Але ця лінія не могла стати постійним кордоном. Українська делегація пропонувала взяти за основу етнічний принцип визначення кордонів. X. Раковський (представляв позицію більшовицької Росії) його відкидав і пропонував проводити плебісцит у кожному окремому населеному пункті.
Практично в цей же час, у квітні 1918 р., тривали переговори між представниками УНР та проголошеної 25 березня 1918 р. незалежної Білоруської Народної Республіки. Білоруси наполягали, що відправною точкою кордону на сході слід вважати злиття р. Судості з Десною біля м. Грем’яч, а українці — м. Мглин, вважаючи всі північні повіти Чернігівщини своїми. Через декілька тижнів білоруська делегація зверталася вже до нової влади в Україні — гетьмана П. Скоропадського, претендуючи, крім 4 північних, ще на частину Новгород-Сіверського та Городнянського повітів Чернігівщини [2, с. 161-162].
Кореспондент газети «Чернігівська земля» так характеризував цю територію: «більшовізія, таємнича країна прифронтової смуги, край спалених сіл, канібальської ненависті нащадків Пугачова, область найбільш відчайдушної каторжної потолочі, від якої наполовину відхрестилася навіть сама радянська влада. Демаркаційна лінія поблизу Новгород-Сіверського — це щось на кшталт вольного Дону старої Русі, котрий всотує в себе і розлючених бунтарів, і вбивць, що нещодавно затопили Новгород-Сіверський в єврейській крові, та різний люд, що зірвався з шибениці» [3, с. 4]. Підписання офіційних угод за посередництва Німеччини не завадило більшовикам прибрати «нейтральну смугу» до своїх рук, наділивши її адміністративно-територіальним устроєм Радянської Росії.
Практично це означало, що Чернігівських губерній стало дві: одна на основній території Чернігівщини, що увійшла до Гетьманату Скоропадського, до неї додатково були приєднані частини Гомельського, Путивльського та Рильського повітів. За демаркаційною лінією опинились 43 волості Чернігівської губернії, що практично входили до складу Радянської Росії. В нашому розпорядженні є фінансовий документ — кошторис видатків волосних земельних відділів Чернігівської губернії на друге півріччя 1918 р. [4, арк. 61-62]. Порівняння територіального устрою радянської Чернігівської губернії з даними перепису 1917 р. дозволяє виявити, що Мглинський повіт повністю опинився у складі «другої» Чернігівської губернії і був поділений на Мглинський та Почепський, там же опинилися 8 з 12 волостей Стародубського, 12 з 14 волостей Суразького, 6 з 12 волостей Новгород-Сіверського повіту у вигляді Середино-Будського.
Дві Чернігівські губернії жили за протилежним сценарієм. В першій каральні загони відшукували більшовиків, карали співчуваючих їм селян, повертали землі та маєтки поміщикам, здираючи з селян три шкури у вигляді грошової компенсації за збитки. Але цей порядок все ж не міг порівнятися з тим, що відбувалося в другій частині. В чотирьох північних повітах Чернігівщини владу захопив більшовик П.Б. Шимановський, який зі своєю бандою знущався над населенням, грабував і ґвалтував, проводив невмотивовані арешти, звільняв арештантів після отримання викупу, забирав у селян хліб та худобу без будь-якої плати, переконував народ воювати з Українською державою і збирався вводити загальну мобілізацію. 31 березня 1918 р. представники населення Мглинського повіту (1 від 20 осіб) зібралися обговорити питання про приєднання до України та повалення влади рад. Шимановський привів кавалерію та наказав стріляти у народних представників з кулеметів, виставлених у вікнах будинку рад: вбито 6 осіб, поранено 15. Розлючений натовп оточив раду, а коли вийшов Шимановський — його буквально розтерзав. Невдовзі Мглин знову опинився під владою більшовиків. У Суражі антибільшовицьке повстання відбулося 16 квітня 1918 р., але було відразу придушене [5, с. 11-12].
Доповідь Михайла Васильовича Меншова, завідувача повітового земельного відділу Суразького виконкому, визнає: «Поки що ми можемо сміливо сказати, що у боротьбі з буржуазією за землю ми перемогли. З огляду на прикордонне становище, у нас був великий наплив військових частин вкрай підозрілої якості, в результаті чого залишилися банди, котрі і по сей день іноді наводять порядки по-своєму, громлячи і розділяючи все» [4, арк. 2]. Бюджет на більшовицькі нововведення в аграрній справі земвідділи отримували з Москви. А ось кошторису на ліквідацію банд у «нейтральній зоні» радянська влада не виділила. Набіги банд з кримінального елементу, що тероризували місцеве населення, жорстокі тортури та вбивства землевласників, проповідь фізичного винищення «буржуїв», утворення комітетів бідноти з різних покидьків, що під гаслом «соціалізації» грабували селян до чобіт і останньої сорочки включно — все це стало буднями «другої» Чернігівської губернії [6, с. 6] . Не дивно, що новгород-сіверський староста отримав ряд прохань від населення приєднати всю територію повіту до України [7, с. 4]. Причина настроїв населення і рішень органів місцевого самоуправління полягала не в площині національного питання, а в тому, що вони вдовольнилися «більшовізією» і розгулом анархії і воліли за краще обрати міцний режим, що існує в правовому полі.
Скориставшись ситуацією, більшовицька влада почала готувати населення «нейтральної зони» до «плебісциту». Для цього з Москви до Мглина було прислано 40 агітаторів, що дискредитували владу Української держави. І зрештою московська комісія під загрозою арештів і розстрілів змушувала перелякане населення північних повітів голосувати за приєднання до Радянської Росії [8, с. 6-8].
Після захоплення влади більшовиками на початку 1919 р. постало питання про створення Гомельської губернії. Позиція Х. Раковського (голова РНК УРСР) різко змінилася: тепер він вважав, що північні повіти Чернігівщини треба залишити в Україні, бо вони бідніші і традиційно купляють хліб з південних повітів губернії [9, с. 13]. Росія більше боялася спротиву білорусько-литовського уряду щодо передачі території Гомельщини, натомість були впевнені, що Україна не буде наполягати на поверненні північних повітів Чернігівщини [9, с. 20]. Кожна з радянських республік мала сподівання перетягти Гомельську губернію до себе. Чернігівці пропонували включити Гомель до Чернігівщини на правах губернського центру. Натомість гомельська газета «Полісся» повідомляла про передачу Гомельської губернії (з територій колишньої Могилівської, Мінської та Чернігівської губерній) до складу Білоруської республіки [10, с. 5]. Представник Радянської Росії Д.Ю. Гопнер намагався позбавити місцевих мешканців «пшенично-української орієнтації» та «шкурних мотивів», пояснюючи, що причиною інкорпорації півночі Чернігівщини до Росії є «не волевиявлення населення (плебісцити), а міркуваннями виключно державного порядку» [9, с. 25-26]. У квітні 1919 р. рішення про утворення Гомельської губернії проводили через засідання делегатів з’їзду Мглинського, Почепського, Стародубського та Суразького повітів Чернігівщини за участю голови Всеукраїнського ЦВК та представника від ЦК РКП(б), вдалися до обіцянок від товариша Г. Петровського надати новій губернії продовольство в першу чергу. На що голос з місця резонно заявив, що «хліб дають лише на папері, а додому замість хліба і сім’я привеземо нову губернію» [9, с. 34-36]. Через два тижні голова Стародубського повітвиконкому Парлюк відправив до Чернігова, Києва та Москви телеграму з протестом від імені двохсоттисячного населення повіту проти приєднання до Росії, оскільки воно «вважає себе в історичному, економічному і географічному відношенні українцями» [9, с. 37]. Однак вже у травні 1919 р. Перша Гомельська губконференція постановила приєднати до Гомельської губернії чотири північні повіти Чернігівщини [9, с. 41].
Таким чином, більшовики після приходу до влади діяли швидко і рішуче, не ризикуючи гратися у плебісцити, здійснили те, що намагався зробити ще Тимчасовий Уряд — попри волю місцевого населення жити в Україні, неодноразово висловлену органами місцевого самоврядування, 4 північні повіти були відрізані від губернії і від суверенної ще тоді України та передані до новоутвореної Гомельської губернії. Прецедент для цього вже був у 1918 р. Територія Чернігівської губернії зменшилась на 15 тис. кв. км, на яких станом на 1917 р. проживало 636 638 осіб.
Джерела та література:
- Бойко В. Приєднання північних повітів Чернігівщини до УНР // Сіверянський літопис. — 1996. — № 5.
- Мартиненко В. Чернігівщина в контексті українсько-білоруських територіальних протиріч 1918 року // Скарбниця української культури. — Вип. 13. — Чернігів, 2011.
- Занин Д. В плену у большевиков // Черниговская земля. — 1918. — 3 октября.
- ДАЧО, ф. Р-503, оп. 7, спр. 1.
- Черниговская земская газета. — 1918. — 27 апреля.
- Черниговская земская газета. — 1918. — 30 августа.
- Черниговская земля. — 1918. — 22 октября.
- Сергійчук В. Стародубщина завжди горнулась до матері України // Сіверянський літопис. — 1996. — № 3. — С. 3-8.
- Гомельская губерния 1919-1926 гг. Документы и материалы. — Мн., 2009. — 270 с.
- Старовойтов М.И. Гомельская губерния. Вехи истории // Гомельская губерния 1919-1926 гг. Документы и материалы. — Мн., 2009. — С. 3-8.
Аўтар: І.І. Еткіна
Крыніца: Днепровский паром. 2017 г. Международных историко-краеведческих чтений «Днепровский паром» (8-9 августа 2017 г., г. Лоев). С. 140-144.
